Читати книгу - "Володар Перстенів"

— Пан Більбо Торбин виїхав, наскільки мені відомо, назавжди. Декого з відвідувачів він запросив до господи, оскільки Більбо залишив для них «послання».

У коридорі лежала ціла купа різних пачок, пакунків і невеликих предметів. До кожної речі було прив'язано бирку. Було кілька ось таких бирок:

Для АДЕЛЯРДА ТУКА, в його ЦІЛКОВИТУ ВЛАСНІСТЬ, від Більбо — на парасольці. Аделярд привласнив багато парасольок без бирок.

Для ДОРИ ТОРБИН на пам'ять про ТРИВАЛЕ листування з любов'ю від Більбо — на великому кошику для паперу. Дора була сестрою Дроґо і найстаршою родичкою Більбо та Фродо; їй було дев'яносто дев'ять, і більш як за півстоліття вона написала стоси добрих порад.

Для МІЛО ЛИСОНОРА з надією, що придасться, від Б. Т — на золотому пері та чорнильниці. Міло ніколи не відповідав на листи.

Для АНЖЕЛІКИ від дядька Більбо — на круглому випуклому дзеркалі. Юна Анжеліка Торбин вважала своє личко дуже миловидим.

Для колекції ГУҐО ЧЕРЕСА від жертводавця — на (порожній) книжковій шафі. Гуго часто позичав книжки, але не повертав їх вчасно.

Для ЛОБЕЛІЇ СУМОСЕЛ-ТОРБИН у ПОДАРУНОК — на комплекті срібних ложок. Більбо був переконаний, що, поки він мандрував, вона заволоділа великою кількістю його ложок. Лобелія сама це добре знала. Коли вона того дня з'явилася, щоправда, з деяким запізненням, натяк вона зрозуміла, але і ложки взяла.

Це тільки невелика частина зібраних подарунків. За довгі роки життя помешкання Більбо стало доволі захаращеним. Це було характерно для гобітських нір: причиною здебільшого був звичай дарувати на уродини багато подарунків. Зрозуміло, що не всі подарунки були завжди нові; один чи два старі метоми незрозумілого призначення обійшли весь район; але Більбо, зазвичай, дарував нові подарунки і зберігав подаровані. Тепер стару нору трохи розчистили.

Усі прощальні дарунки мали бирки, які підписав сам Більбо, й окремі — з якимось натяком чи жартом. Але, звичайно ж, більшість подарованих речей була потрібна та бажана. Бідним гобітам, особливо з Торбиного Узвозу, дуже пощастило. Старий Дідусь Правоніг дістав два мішки картоплі, нову лопату, сукняну камізельку та слоїчок мазі для суглобів. Старий Рорі Брендіцап на знак подяки за свою гостинність отримав дюжину пляшок «Старих виноградників»: міцного червоного вина з Південної Чверті, зараз уже витриманого, оскільки закоркував його ще батько Більбо. Рорі тут-таки пробачив Більбо й після першої пляшки проголосив його хлопцем хоч куди.

Безліч речей залишилося для Фродо: крім, звичайно ж, усіх найголовніших скарбів, книжок, картин і надміру меблів. Не було, однак, ані сліду, ні згадки про гроші чи коштовності: жодного мідяка чи намистинки нікому не перепало.

Той день для Фродо видався важким. Наче пожежа, поширилася фальшива чутка, що все майно роздають задарма; і невдовзі весь двір заповнив натовп, який діла ніякого не мав, але не пустити який було неможливо. Бирки відривали і переплутували, спалахували сварки. Дехто намагався провести обмін у коридорі; інші — зникнути з дрібничками, адресованими не їм, або з чимось нібито непотрібним чи неприпильнованим. Дорогу до воріт загатили тачки та візки.

У розпал цієї метушні прибули Сумосели-Торбини. Фродо пішов перепочити, залишивши свого друга Мері Брендіцапа наглядати за речами. Коли Отго голосно заявив, що хоче бачити Фродо, Мері виховано вклонився.

— Він почувається кепсько, — сказав він. — Відпочиває.

— Тобто ховається, — сказала Лобелія. — Та ми прийшли його побачити і неодмінно побачимо. Піди і скажи йому про це!

Мері залишив їх у передпокої і довго не повертався, тож вони мали вдосталь часу, щоби знайти свій прощальний подарунок — ложки. Це їм настрою не підняло. Нарешті їх запросили до кабінету. Фродо сидів за столом, заваленим документами. Він виглядав погано — принаймні, коли побачив Сумоселів-Торбинів; він піднявся, намацуючи щось у кишені. Втім, говорив він досить виховано.

Сумосели-Торбини натомість поводилися дещо нахабно. Спершу стали пропонувати сміховинні ціни (як для друзів) за різні дорогі речі без бирок. Коли Фродо відповів, що роздавали тільки ті речі, які вибрав Більбо, вони сказали, що все це видається їм дуже підозрілим.

— Мені зрозуміло тільки те, — сказав Отто, — що ти дуже добре з того користаєш. Я наполягаю, щоби мені показали заповіт.

Коли б не Фродо, спадкоємцем Більбо був би Отто. Він уважно прочитав заповіт і пхикнув. На жаль, заповіт був дуже чіткий і правильний (відповідно до гобітських законів, які, крім усього іншого, вимагали підписів сімох свідків червоним чорнилом).

— Знову нас обдурили, — сказав він до своєї дружини. — І це після шістдесяти років очікування. Ложки? Нісенітниці! — Він клацнув пальцями перед носом Фродо і подибав геть.

Але позбутися Лобелії було не так легко. За якийсь час Фродо вийшов із кабінету подивитися, як ідуть справи, і побачив, що вона все ще не пішла, нишпорить закутками і вистукує підлогу. Він рішуче її випровадив, перед тим витрусивши з неї кілька дрібних (хоча доволі цінних) речей, які випадково попадали до парасольки. Судячи з її вигляду, вона от-от мала розродитися якоюсь нищівною реплікою на прощання, та, обернувшись уже на порозі, спромоглася тільки на таке:

— Ти ще пошкодуєш про це, юначе! Чому би тобі звідси не забратися? Тобі тут не місце; ти не Торбин, ти… ти Брендіцап!

— Ти чув, Мері? Ось як мене ображають, — сказав Фродо, затраснувши за нею двері.

— Насправді це був комплімент, — сказав Мері Брендіцап, — а отже, неправда.

Далі вони обійшли нору і вигнали трьох юнаків (двох Мудринів і одного Виприна), які колупались у стінах однієї з пивниць. Фродо також зчепився з молодим Санчо Гордостопом (онуком старого Одо Гордостопа), який почав розкопки у великій коморі, де він почув відлуння. Легенда про золото Більбо пробуджувала й цікавість, і надію; адже легендарне золото (здобуте таємничим, якщо не сказати — темним, способом) належить, як усім відомо, тому, хто перший його знайде, — тільки би йому не стали на перешкоді.

Натрапивши на Санчо і виштовхавши його, Фродо впав у крісло в передпокої.

— Час зачиняти крамничку, Мері, — сказав він. — Замкни двері й нікому сьогодні не відчиняй, нехай навіть із тараном приходять.

І пішов підживитися запізнілою чашкою чаю. Ледве він присів, як у двері тихо постукали. «Напевно, знову Лобелія, — подумав він. — Мабуть, придумала щось огидне і повернулася, щоби це сказати. Нехай почекає».

Він узявся до чаю. Знову постукали, значно голосніше, та він не зважав. Раптом у вікні з'явилася голова чарівника.

— Якщо ти мені зараз не відчиниш, Фродо, то я постукаю так, що твої двері вилетять із протилежного