Читати книгу - "Король Матіуш Перший"

— І ці хлоп’ята тут? — добродушно запитав саперний полковник, помітивши в строю Матіуша й Фелека. — Хай живуть відважні брати Крушигора і Вирвидуб!

Звідтоді Фелека звали Крушигора, а Матіуша — Вирвидуб.

— Ей, Крушигоро, принеси води!

— Вирвидубе, підкинь-но дрів у багаття!

Хлопчики стали загальними улюбленцями. На відпочинку до солдатів дійшла звістка про те, що військовий міністр посварився з головнокомандувачем і помирив їх король Матіуш.

Матіушу, звичайно, не могло й на думку спасти, що вулицями столиці роз’їжджає автомобіль, у якому сидить лялька-король і віддає честь. Він був ще малий і погано знався на дипломатії.

Відпочивши, вони знову повернулися на передній край. Почалася так звана позиційна війна; обидві воюючі сторони засіли в окопах, стріляли одне в одного, але кулі пролітали над головами, не завдаючи шкоди. Коли набридало сидіти, зарившись у землю, ходили в атаку. Траплялося, кілометра на два просувалися вперед або відступали назад.

Солдати зовсім освоїлися в окопах: ходили, як по коридору, співали, жартували, грали в карти, а Матіуш старанно вчився. Займався з ним поручик, який знемагав від байдикування. Уранці розставить дозорних в секрети, аби стежили, чи не йде ворог в атаку, зателефонує у штаб, повідомить, що все гаразд, — от і всі справи!

Для поручика заняття з Матіушем були розвагою. А Матіушу дуже хотілося вчитися. Сидить він в окопі, вивчає географію, у вишині дзвенять жайворонки. Час від часу прогримить вдалині постріл — і знову тихо.

Але раптом ніби скажені пси завиють. Це дрібнокаліберні польові снаряди.

А потім — бух! бух! Це велика гармата.

І пішло… Рушниці квакають, як жаби. Свист, виття, гуркіт — бух, бабах!..

І так півгодини, година. Інколи в окоп попаде снаряд, розірветься, укладе на місці кількох чоловік, кількох ранить.

Але інші не бояться — звикли.

«Жаль, хороший був товариш, вічна йому пам’ять», — скажуть солдати.

Поранених перев’яжуть, а вночі відправлять до польового шпиталю.

На війні, як на війні.

Не минула куля й Матіуша. Рана, правда, дріб’язкова, навіть кістку не зачепило. У шпиталь іти не хотілося, але лікар наполягав, і довелося підкоритися.

Уперше за чотири місяці в ліжку! Яке блаженство! Матрац, подушка, ковдра, білосніжне простирадло, рушник, біля ліжка тумбочка, кухоль, тарілка, ложка (жалюгідна подібність тієї, якою він їв у королівському палаці).

Рана гоїлася швидко. Сестри й лікарі полюбили Матіуша, і все б добре, тільки ось страх, що його впізнають.

— Дивіться, як він схожий на короля Матіуша! — помітила якось дружина полковника.

— Так, так, мені його обличчя теж здалося знайомим.

Хотіли навіть послати його фотографію в газету.

— Ні за що! — навідріз відмовився Матіуш.

— Дурненький, — казали йому, — король Матіуш побачить у газеті фотографію такого маленького солдата й нагородить тебе медаллю. Або батькові пошлеш фотографію, ото він зрадіє!

— Ні і ні! — твердив Матіуш.

Набридли йому ці розмови: він не на жарт боявся, як би не з’ясувалося, хто він.

— Дайте йому спокій. Хлопчик правий. Король Матіуш, чого доброго, образиться, сприйме це як натяк: ти, мовляв, на автомобілі містом роз’їжджаєш, а твої ровесники на війні життям ризикують.

«Дідько тебе візьми, про якого це Матіуша вони говорять?» Юний король давно махнув рукою на придворні манери й висловлювався, як його товариші солдати.

«Добре, що я втік на фронт!» — не вперше подумав Матіуш.

Його не хотіли виписувати зі шпиталю, просили залишитися. Говорили, він розноситиме пораненим чай, допомагатиме на кухні.

Але Матіуш відмовився.

Ні за що в світі! Хай уявний король роз’їжджає містом, роздає пораненим дарунки, бере участь в урочистих похоронах офіцерів, а місце справжнього короля — в окопах!

І Матіуш повернувся до своїх товаришів на передову.

— А де ж Фелек?

Фелеку набридло животіти в окопах. Парубок він був жвавий, ні секунди не всидить на місці. А тут цілими тижнями сиди, скорчившись, навіть голови не смій висунути, не то пролунає постріл, і від поручика дістанеться.

— Заховаєш ти свою безглузду довбешку чи ні? — лається поручик. — Підстрілять ось такого дурня, і потім возися з ним: перев’язку роби, у шпиталь вези. І без тебе клопоту вистачає.

Відчитав його поручик раз-другий, а потім посадив на гауптвахту на три дні на хліб і воду.

Послухайте, за що.

Одного дня вночі ворожих солдатів відвели на відпочинок, у тил, а на їхнє місце прийшли нові. Окопи розташовані були близько; з одного крикнеш — в іншому чутно. Почалася суперечка між новачками й нашими.

— У вас король — шмаркач!

— А ваш — стара калоша!

— Гей ви, голота перекочувана! У вас чоботи каші просять!

— А у вас пики від голоду витягнулись! Бурду замість кави хлекчете!

— Іди спробуй!

— Як вовки, голодні! Не нагодуєш вас, коли в полон потрапите.

— А ви обідранці!

— Здорово ви драпанули!

— Зате всипали вам напослідок по перше число!

— Горе-стрілки! Вам би в жаб стріляти з гармат!

— Самі такі!

— Ми-то вміємо стріляти!

Тут Фелек не витримав, вискочив з окопу, обернувся до них задом, задер шинель і крикнув:

— А ну стріляйте!

Піф, паф!.. — прогриміли чотири постріли і… мимо.

— Ех ви, стрілки!

Солдати реготали до упаду, а поручик розлютився й посадив Фелека під арешт до глибокої ями, обшитої дошками.

Звідки дошки? — запитаєте ви. Солдати розбирали зруйновані хати й обшивали дошками стіни в окопах, робили настил на землі, навіси для захисту від дощу.

Фелек просидів у ямі всього два дні. Поручик йому пробачив. Але Фелек не забув образи.

— Не хочу більше служити в піхоті!

— А куди ж ти підеш?

— На аеропланах літатиму!

У державі Матіуша не вистачало бензину. А чим важчий вантаж, тим більші витрати пального. Тому віддали наказ: льотчиками брати найхудіших солдатів.

— Іди й ти, ковбасник! — жартували солдати з одного товстуна.

Жарти жартами, а Фелека вирішили відправити до авіації. Дванадцятирічний хлопчик — це справжня знахідка! Хіба знайдеш легшого? Пілот управлятиме літаком, а Фелек скидатиме бомби.

Матіуш не знав, радіти чи засмучуватися, що Фелека немає.

Фелек був єдиною людиною, посвяченою в його таємницю. І хоча Матіуш сам просив називати себе Томеком, йому було неприємно, коли Фелек поводився з ним, як із рівнею, а то й зовсім звисока. Фелек був старший. Він пив горілку, курив, а коли пригощали Матіуша, то незмінно казав:

— Не давайте йому, він маленький!

Матіуша не спокушали ні горілка, ні куриво, але він вважав за краще відповідати за себе сам й адвоката не потребував.

А коли вночі треба було йти у розвідку, Фелек завжди підлаштовував так, що брали його, а не