Читати книгу - "Листи Крутеня"

в цьому руслі, отож думка про майбутнє збуджує в них надію і страх. Людям невідомо, що, змушуючи їх думати про майбутнє, ми штовхаємо їх в нереальний світ. Іншими словами, майбутнє з-поміж усього, найменше подібне до вічності. Майбутнє — це найнестійкіша частина часу, бо минуле застигло, воно вже не змінюється, а теперішність в усій своїй повноті сяє вічним промінням. Ось чому ми спрямовуємо роботу їхньої думки на такі абстрактні схеми, як Творча Еволюція, Науковий Гуманізм чи Комунізм, які притягують людську увагу до майбутнього — серцевини тимчасовості. Тому майже всі вади коріняться в майбутньому. Вдячність спрямована в минуле, любов у теперішність, а от страх, пожадливість, хтивість і честолюбство дивляться вперед. Не думай, що хтивість становить виняток. Коли настає сьогочасне задоволення, то гріх (а саме він цікавить нас) уже позаду. Задоволення — це просто частина процесу, який нам не потрібен і який ми радо усунули б, якби при цьому можна було б не втратити гріха; задоволення — це елемент, який вніс Ворог і який через те відчувається в теперішності. Натомість гріх, який є нашим внеском, спрямований уперед.

Звичайно, Ворог також хоче, щоб люди думали про майбутнє, але рівно стільки, скільки необхідно для того, щоб саме тепер планувати акти справедливості чи милосердя, які, можливо, стануть їхнім обов'язком завтра. Обов'язок планувати завтрашню роботу є сьогоднішнім обов'язком. І хоча його матеріал береться з майбутнього, кожен обов'язок належить теперішності. Ось у цьому й полягає різниця між Ним і нами. Він не хоче, щоб люди віддавали майбутньому свої серця і вкладали в нього свої скарби. А ми хочемо саме цього. Його ідеал — це людина; яка, пропрацювавши цілий день для добра прийдешніх поколінь, звільняє свій мозок від турбот про майбутнє, доручає їх Небові й відразу ж повертається до терпеливості та подяки, як цього вимагає теперішність, що оточує її, і в якій вона знаходиться. Натомість ми хочемо, щоб людина мучилася кошмарами майбутнього, щоб їй ввижалися неминучі небезпеки для Землі з боку Неба чи Пекла, щоб вона була готова порушити закони Ворога в теперішності — якщо таким чином ми зможемо примусити її думати, ніби вона може досягти одного й уникнути іншого; щоб вона була залежна у своїй вірі від успіху чи поразки програм або задумів, до здійснення яких вона не доживе. Ми хочемо, щоб усе людство вічно ганялося за веселкою, щоб воно в гарячковій метушні кидало на вівтар майбутнього кожний справжній дар, який дає їм теперішність.

З усього сказаного випливає, що в будь-якому випадку твій підопічний повинен бути радше сповнений тривоги чи надії (чого саме — не має особливого значення), пов'язаних із наслідками цієї війни, аніж жити в теперішності. Проте фраза «жити в теперішності» — двозначна. Вона може означати процес, який такою ж самою мірою пов'язаний з майбутнім, як і сама тривога. Твого підопічного майбутнє не турбує не тому, що він цікавиться теперішністю, а тому, що він переконав себе, що воно буде приємне. Доки його спокій зумовлюється таким чинником, це нам на руку, бо завдяки цьому спокоєві в людині накопичується дедалі більше розчарування, а отже, і дедалі більше нетерпіння та дратівливості, які вибухають відразу ж після того, як утрачено марні сподівання. Якщо ж, з другого боку, людина усвідомлює, що в майбутньому на неї можуть чекати жахливі трагічні події; якщо вона молиться, посилюючи молитвою свої чесноти, щоб у всеозброєнні зустріти ті події; якщо при цьому все її єство перебуває в теперішності, бо лише в ній існують всі обов'язки, все милосердя, всі знання і всі задоволення, то такий стан людини є вкрай небажаний і проти нього треба вжити рішучих заходів. Наш філологічний відділ досяг у цьому неабияких успіхів — спробуй застосувати до свого підопічного слово «самовдоволення». Найімовірніше, що він «живе в теперішньому часі» не через одну із цих причин, а просто тому, що має добре здоров'я і любить свою роботу. У такому разі це явище можна віднести до природних. І все ж на твоєму місці я знищив би його. Будь-яке природне явище не на нашу користь. Та й, зрештою, чому це створіння має бути щасливим?

З прихильністю твій дядько Крутень.

Лист XVI

Мій любий Шашеню!

У своєму останньому листі ти побіжно згадав про те, що твій підопічний після новонавернення на віру, ходить лише до однієї церкви і незадоволений нею. Мені хотілося б знати, що ти маєш на думці. Чому ти не пишеш про причини його вірності парафіяльній церкві? Може, вся справа у його байдужості? Якщо так, то це дуже погано. Ти, звичайно, знаєш, що коли людину не можна віднадити від церкви, то в такому разі найкраще буде послати її шукати «відповідну» для себе церкву, шукати доти, доки вона стане «дегустатором» або знавцем церков.

Причини тут очевидні. По-перше, не можна давати спокою парафіяльній громаді, на неї треба завжди нападати, бо будучи громадою людей за місцем проживання, а не за уподобаннями, вона притягує до себе людей різних класів і психології, внаслідок чого створюється така єдність, якої хоче Ворог. Натомість, конгрегаційна засада сприяє перетворенню кожної церкви у різновид клубу, а потім, якщо все йде добре, в гурток чи фракцію. По-друге, пошуки «відповідної» церкви роблять з людини критика, тоді як Ворог хоче, щоб вона була учнем. Яким же Він хоче бачити мирянина в церкві? Якою Він хоче бачити його позицію? Ця позиція справді може бути критичною в значенні відкидання всього фальшивого й некорисного, але цілком некритичною в значенні оцінювання. Тобто людина не повинна марнувати час на роздуми про те, що вона відкидає, але натомість бути відкритою й готовою покірно й без коментарів приймати будь-яку запропоновану поживу (тепер ти бачиш, який Він підлабузник, наскільки позбавлений духовності, невиправдано простакуватий!). Таке ставлення, особливо під час літургії в церкві, створює такі умови (найнеспрятливіші для всієї нашої діяльності), за яких банальності стають направду відчутними для людської душі. Для нас небезпечна майже кожна літургія і майже кожна книга, яка сприймається в такому стані. Отож не гайся і якнайшвидше пошли того дурня оббивати пороги сусідніх церков. Твій останній звіт назвати цілком задовільним не можна.

Я знайшов дані в наших фондах про найближчі до нього дві церкви. Обидві більш-менш нас задовільняють. В першій з них священик так послабив віровчення, з метою зробити його зрозумілішим і сприйнятливішим для, як він вважає, найнедовірливіших і найтупіших парафіян, що тепер не вони його, а