Читати книгу - "Чотири танкісти і пес – 1"

вбрання. А виходили в інші двері, кожен такий, як на світ народився; а там сидів завскладом і видавав усе нове. Янекові пощастило: в кишені мундира він знайшов невеличкий аркушик – півсторіночки з зошита. Незнайома жінка, що шила мундир, написала на ній чотири слова: «Польському солдатові на щастя». І нічого більше, тільки ці чотири слова.

Ніхто не знав, хоч і намагались додуматись, яке в неї волосся – ясне чи темне, хто вона – молода дівчина а чи така, що могла б бути їм матір'ю. Ні підпису, ні адреси не було. Янек посмутнів: одержав листа без адреси. Ліді ж він спеціально написав у блокнотику свою адресу, а листів нема.

Краще б він одержав од неї листа, але сказати про це вголос Янек соромився – адже цим він скривдив би ту, незнайому, у якої на фронті, певно, був брат чи син, яка сама працювала на фабриці по десять-дванадцять годин щодня і знайшла час переслати цю записочку, побажати щастя невідомому їй польському солдатові.

Мундири завскладом підібрав їм такі як слід: широкий у плечах – для Єленя і невеличкий для Коса. Тільки халяви в Янекових чоботях були трохи заширокі. Швець звузив їх за три пачки махорки.

Того самого дня, коли видали зброю, після сніданку не було занять. Десь близько десятої всі вишикувались і помарширували на галявину. Сніг там лежав пухкий, білий, такий, як ото падає тільки вночі, але день був на диво теплий. Підрозділи підходили й підходили, і офіцери шикували їх у формі підкови. Солдати вперше звернули увагу на те, як багато їх прибуло за цей час. У двох шеренгах тут було понад п'ятсот чоловік – цілий танковий полк. Стиха перемовлялися, чекали.

Випало так, що капрал Лободзький, кухар, з яким вони зіткнулись першого дня, стояв прямо перед ними.

– Випустили вас, пане капрал?

Той озирнувся, але не відповів. Єлень поклав йому важку руку на плече, і кухар повернувся, заморгав повіками.

– Що таке?

– Як це могло статися, що вас випустили? – Густ-лік не знімав руки.

Кухар почервонів, але оволодів собою й спокійно відповів:

– Я пообіцяв генералові…

– А не брешеш?

– Я не тобі дав слово.

– Ну, ну, приятелю, – мовив Густлік, знімаючи руку з його плеча, і по тону важко було збагнути, чи це осторога, чи, може, він таки повірив.

– Я б йому не подарував, – шепнув Янек.

Єлень повернув голову, нахилився і так само тихо сказав:

– Людині треба вірити. В житті всяке з чоловіком трапляється. Може, його хто обкрадав, і він тепер… Якби так мені не вірили? А вірять же.

Офіцери вийшли вперед і, напівобернувшись до шеренги, подали команду:

– Струнко! На плече!… На караул!

З того боку, куди була розкрита підкова, надійшов генерал. Він спокійно попрямував уздовж зелених, застиглих рот, уважно вдивлявся в обличчя воїнів. Потім зупинявся, підносив руку до кашкета й вітався:

– Здрастуйте, хлопці!

– …те… ине… ал! – хором кричали вони, ковтаючи перші склади.

Коли він проходив повз Єленя і Коса, обом здавалося, що впізнав їх, і наче тінь усмішки промайнула йому на обличчі. Вигуки все віддалялися, йшли разом з командиром бригади до другого кінця підкови. Солдати стежили, як генерал повертає, виходить на середину, стає перед ними струнко і низьким сильним голосом командує:

– Зброю… до ноги! До присяги!

Брязнули карабіни – солдати перекинули її з плеча, схилили дулом до лівої руки, зняли шапки. Праві руки без рукавиць піднесли двома пальцями вгору.

– Присягаю польській землі і польському народові… – чітко розділяючи слова, виразно сказав генерал і обірвав, а воїни хором повторили:

– Присягаю польській землі і польському народові… Чекали хвилю, дивлячись на командира, мов на батька, і повторювали далі:

– …сумлінно виконувати обов'язки солдата в таборі, в поході, в бою, завжди і скрізь… берегти військову таємницю, самовіддано виконувати накази командирів і начальників…

Легенька пара од видихів підіймалася над солдатськими шеренгами і танула в листопадовому повітрі.

– Присягаю зберегти союзницьку вірність Радянському Союзові, який дав мені в руки зброю для боротьби з нашим спільним ворогом…

Високо в небі, з північного боку, мчав літак, а звідси здавалося, що то маленька срібляста цятка. Звук мотора долинав на землю рівний, високий, мов дзижчання оси. З такої відстані не можна було помітити, але всі знали, що на крилах того літака – зірки, що він патрулює в морозному повітрі над землею, на якій вони стояли.

– Присягаю бути вірним прапорові моєї бригади і написаному на ньому гаслу наших батьків: «За нашу й вашу свободу».

Присяга закінчилась, проте генерал не подавав команди, і всі стояли якусь хвилину, прислухаючись у тиші, немовби сподівалися, що здалеку, може, од самої Вісли, їм відгукнеться луна. З Оки подув холодний вітер, здуваючи снігову куряву з соснових гілок.

Ніхто не питав солдатів, чи дотримають вони своєї присяги. Може, тому, що відповісти на це вони повинні були не словом, а ділом.

Весь той день був урочистий, святковий. Занять ва було. До обіду їм видали в бляшаних кухлях по сто грамів горілки. Янек хотів було покуштувати, яка вона на смак, але Єлень притримав його за руку.

– Облиш, хлопче. Коли видаватимуть молоко, то я віддам тобі свою порцію, а цього не руш – я вип'ю за твоє здоров'я.

По обіді більшість солдатів пішла на футбольний матч, що, як сповіщала афіша, мав відбутися на корпусному футбольному полі між командами піхотної дивізії імені Генріха Домбровського! й артилерійської бригади імені Юзефа Бема. Інші, скориставшися тишею, писали в землянках листи.

Янек і Густлік, котрим нікому було писати, й Шарик, що не осягнув цієї премудрості, подалися прогулятися до Оки. Зрештою собака заслужив на таку прогулянку, бо весь ранок провів у землянці, прив'язаний на мотузку. Ошийник був новий, із світлої шкіри, оздоблений металевими цвяшками; його зробив той самий швець, що звужував Янекові халяви. Хлопці віддали за нього три пачки махорки й зовсім не шкодували, бо обидва не курили, а одержували свою пайку нарівні з іншими.

Вийшли на низький засніжений берег. Шарик бігав, мов несамовитий, туди й сюди, качався по снігу, а Густлік і Янек стояли й дивилися на темну воду, яка ще не замерзла, але вже взялася вздовж берега льодом. Про цю річку співали пісеньку, що Ока «як Вісла широка, як Вісла глибока». Певно, їм обом пригадалася вона водночас, бо Янек сказав:

– Вісла ширша, значно ширша. Може, тільки один рукав її такий завширшки.

– Ну що ти! – обурився Єлень. – Від мого