Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

— А хто в загоні? — поцікавився Юрко.

— Комуністи, комсомольці, активісти. А гвинтівки, з ними допризивники марширували, іржею покрилися. Вчора цілий день їх чистили, доводили до ладу…

Дуже хочеться Юркові розповісти про зброю, знайдену в підземеллі. Не дає йому спокою ця таємниця, аж груди розпирає. Та й нічого дивного. Спробуй витримати, коли знаєш отаку надзвичайну таємницю, а мусиш мовчати! Там же приховано кулемет, з сотню гвинтівок, патрони, гранати. Чи, може, сказати і попередити, щоб не виказував таємниці? Іван вірний і надійний товариш. Що як вони зараз через старі каменоломні зайдуть у підземелля і візьмуть з десяток гвинтівок? Ніхто нічого не помітить, і винищувальний батальйон одержить потрібну зброю. Можна буде прихопити й ящик гранат-лимонок. От здивується Гончар, як потрапить у кімнату, побачить рожеві шафи з такими цікавими книжками. Іван змалку дуже любить читати. Є в нього свої найдорожчі книжки. І ще хочеться Юркові перевірити, куди ведуть мідні зірочки, які тато помітив у кутку коридора. Мабуть, там є хід до панської скарбниці. Піти самому — страшнувато. А що як наткнеться на отого невідомого вовкулаку? Тоді живим із підземелля не вийдеш! А коли піти вдвох — певніше себе почуватимеш.

Юрко зітхає і відганяє від себе цю спокусливу думку. Не має він права розповісти про цю таємницю. Навіть матері не розказав про підземелля і сховану там бібліотеку. Мама так захоплюється книжками, читає завжди, як випаде вільна хвилина. Навіть на роботу бере книжки, читає дівчатам. Прийде до вишивальниць, роздасть їм роботу, підбирає заполоч і напам'ять читає вірші Шевченка, Некрасова, Пушкіна. Це ж мама привчила Юрка читати. Взяти б у підземній бібліотеці кілька книжок і подарувати матері. Правда, книжки можна буде взяти згодом, а зброя потрібна винищувальному батальйонові вже сьогодні.

— Слухай, Іване, — непевним голосом озвався Юрко, — я знаю, де сховано станковий кулемет «максим». Є там гвинтівки, карабіни, цинки з патронами…

— Де?! — стрепенувся Гончар. — Чого ж ти мовчиш і нічого не говориш? Де станковий кулемет?

— На дні проваль, що лишилися від Білої вежі. Тільки там зараз повно води.

— Ти звідки знаєш?

— Пірнав я в ті провалля минулого літа, — пояснив Юрко. — Шукав панську скарбницю і натрапив на кулемет. Його затягло мулом — одні колеса стирчать. Бачив я там і гвинтівки, шаблі.

— І ти нікому нічого не розповів?

— Татові сказав, — відповів Юрко, — а він мене вилаяв, наказав більше в ті льохи не потикатися, бо туди накидано чимало гранат, снарядів, їх біляки топили, як тікали від наших, і вони можуть вибухнути.

Іван ледве не танцював від радості.

— Як я раніше не додумався оглянути ті льохи! Там справді повинна бути зброя! А про кулемет ти часом не вигадав?

— Навіщо вигадувати?

— І то правда, — погодився Гончар. — Тоді зачекай мене, я зараз зберуся. Підемо і піднімемо кулемет.

Іван метнувся на подвір'я, забіг у повітку, викотив на вулицю двоколісний візок, вигукнув:

— Поїхали! Зараз подивимося, що там приховано. Дід Захарко мені недавно говорив, що пан Хоткевич, як тікав за кордон, залив підземні зали водою, потопив своє багатство, щоб нікому не дісталося.

Над затопленими льохами яскраво сяяло сонце. І все ж вода в них була темна і якась неприступна. Іван швидко роздягнувся, склав одяг під старим кленом і кинувсь у застояну воду. За ним слідом пірнув Юрко. Сонце ледве просвічувало товстий шар води. Хлопці, поволі пропливаючи над замуленим дном, побачили кілька гвинтівок. Невдовзі натрапили й на кулемет. Він ще більше замулився, і тепер у воді виднілися лише краєчки металевих коліс. Гончар схопився обома руками за ті колеса, поторсав їх. Над його головою, як над скафандром водолаза, піднімалися бульбашки повітря. Кулемет не піддавався, його міцно тримало важке, ніби спресоване, баговиння. Юрко кинувся на допомогу. Ледве вирвали кулемет з мулу. До нього було прив'язано дві цинки з патронами. Від зрушеного мулу вода стала ще темнішою. Як випірнали — прихопили по дві гвинтівки. Кинули їх на траву, а самі почали бігати по парку, щоб хоч трохи зігрітися.

— Німецька, — визначив Іван, оглянувши одну з гвинтівок, — і заряджена. А цей карабін — австрійський. Я зразу роздивився. І дві цинки з паторнами! Тепер живемо! Тепер можна просити Миколу Павловича, щоб і тебе взяли в батальйон, заслужив.

— Ти думаєш, візьмуть? — недовірливо запитав Юрко.

— Візьмуть не візьмуть, а попросити можна! Та що тут думать, без сумніву візьмуть! Це ж ти розповів, де сховано кулемет! Зараз піднімемо його, прочистимо, а потім відвеземо в штаб.

Іван розкрутив дріт. Один кінець прив'язав до стовбура старого клена, другий міцно тримав у руці. Довелось знову пірнати. Пісок осів на дно, вода просвітліла, і Гончар швидко почав обкручувати кулемет дротом. Знову піднялися на поверхню і знову прихопили по дві гвинтівки.

Хвилину перепочили, віддихалися і почали витягати кулемет. Мокрий дріт вислизав з рук, боляче врізався в долоні. Нарешті з води виткнулося тупе замулене дуло, а незабаром кулемет стояв на траві.

Іван обмацував знахідку, відкривав цинки з патронами і радів, як мала дитина.

— Пощастило нам, кулемет справний, тільки треба його почистити, відшкребти від іржі та мулу! Давай ще пірнемо і пошуруємо по тих льохах.

На дні провалля знайшли ще сім гвинтівок, цинку з патронами, три обрізи і три шаблі.

Юрко замерз у холодній воді. Він знову бігав, намагався хоч трохи зігрітися. Потім хлопці склали зброю та набої на візок, прикрили їх старою рядниною і відвезли знахідки до Гончара в повітку. Іван наносив у великі ночви води, поставив у них кулемет і заходився очищати його від баговиння. На щитку почала проступати зелена фарба.

…Юрко пішов до комори, сів на ґанку й терпляче чекав, поки батько звільниться. Повернулися додому, коли вже почало сутеніти. Мати зварила юшку, понасипала повні миски, запросила вечеряти. Мовчки посідали за стіл, мовчки поїли. Тихо в хаті. Тільки й чути, як вицокують невтомні ходики, наближають хвилину розлуки.

Мати прибрала зі столу, швидко помила посуд. Потім, журно поглянувши на тата, сказала:

— Приготувала тобі все, що треба, поскладала в речовий мішок. Мабуть, ще треба перевірити, чи нічого не забула. Що не роблю, а воно все з рук валиться!

— Ще перегляну, — озвався тато, — а зараз сідай, Маріє, поговоримо, порадимося, подумаємо…

Тато взяв