Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 1"

Серце матері — це безодня,

у глибині якої завжди знайдеться прощення.

Подальша подорож Марка й Тимофія з того моменту, як вони залишили Тернове урочище, минула мирно та без пригод і швидко добігла свого кінця. Друзі їхали вздовж Дніпра, благополучно минули й помилувалися на знамениті дніпровські пороги, зокрема на страшну красу Ненаситця. Безперешкодно залишили за собою й фортецю Кодак[19] — твердиню, побудовану в 1635 році на кордоні Дикого Поля та волості для оборони від татар, а насправді — для запобігання втечі селян на Низ і перешкоджання городовим козакам вільно ходити в морські походи на чайках. «Ключ від Запоріжжя» — так охрестили цю фортецю сучасники, адже вона вважалася неприступною. Одначе така гучна слава Кодака однаково не завадила гетьману низових козаків Сулимі[20] взяти її штурмом і зруйнувати лиш за місяць після завершення її будівництва. Зруйновану фортецю поляки відбудували наново, ґрунтовно її зміцнили, і тепер це була справді неприступна твердиня — із суші оточена міцною кам’яною стіною з глибоким ровом, потужною артилерією, сторожовою вежею та гарнізоном із шестисот іноземних найманців драгунів[21].

В останніх числах липня двоє друзів під’їжджали до Києва. Місто вразило Тимофія, який бачив його вперше в житті. Він добре пам’ятав і дуже любив прекрасний Львів, де пройшли роки його отроцтва, але Київ, що потопав у зелені садів та був оточений густими лісами, які підходили впритул до міських воріт і стін, увінчаний золотими маківками храмів і монастирів, вразив уяву молодого козака.

Квітучий за часів Київської Русі, перетворений на руїни монгольськими загарбниками, перенісши роки забуття, а потім високо оцінений литовськими князями давній Київ відроджувався з попелу, неначе фенікс. Не змогли винищити прекрасне місто ані війни, ані епідемії, ані зла воля загарбників. Тут, біля невисоких київських пагорбів, у водах Дніпра, хрестилася Русь, звідси пішло православ’я по всій слов’янській землі. У цьому місті правили великі князі, звідси йшли дружини воїнів обороняти кордони рідної землі, сюди стікалися великі торгові шляхи, купецькі каравани з усіх кінців світу, сюди з далеких країн приїжджали жити і працювати видатні зодчі, іконописці, майстри-ремісники. З Києва вони несли просвіту й мистецтво в далекі північні землі. І тепер стародавнє місто процвітало, багатіло на торгівлі та потроху повертало собі колишню блискучу славу.

Марко спеціально повіз друга через прадавні Золоті ворота, які досі вважалися головним в’їздом Києва. Ворота хоча й були напівзруйновані, але ще справляли своєю величчю грандіозне та приголомшливе враження на тих, хто бачив їх уперше. Не залишився байдужим до них і Тимофій.

Проїхавши Золоті ворота, друзі опинилися у Верхньому місті, мало забудованому та заселеному. Його досі оточували залишки стародавніх укріплень — напівзруйнований вал та рів із в’їздом через уже згадані Золоті ворота, навпроти яких розташувався собор святої Софії з невеликою слобідкою коло нього. У Тимофія негайно виникла спокуса подивитися на цей чудовий храм, але Марко, якому кортіло побачити матір, пообіцяв показати великий храм згодом.

За валом Верхнього міста лежав Михайлівський монастир із власними мурами та укріпленнями. Від монастиря починалася Михайлівська стежка, що проходила по схилу гори, через Лядські ворота, повз Козяче болото, через укриту лісом і чагарником Хрещатицьку долину й далі через яри та ліси вела до Печерського монастиря, розташованого осторонь, за межею київських міських стін. Але двоє молодих козаків повернули на Поділ, до будинку сім’ї Марка.

Поділ, так само як і Верхнє місто, теж не був тісно забудований. У ньому було чимало пусток, серед яких то там, то тут хаотично розкинулися будинки та садиби містян з обов’язковими садочками навколо домівок, господарськими будівлями й городами. Ця частина Києва була мало укріплена: її оточували неглибокий рів і слабкий частокіл із дерев’яними сторожовими вежами. Але все ж Поділ був найжвавішою частиною Києва та дуже швидко заселявся передусім ремісниками й торговцями. Адже місто було розташоване на перехресті багатьох торгових шляхів з усіх кінців світу, що не могло не сприяти розвитку ремесла та промислів — купці охоче приїжджали до Києва скуповували високоякісні вироби місцевих умільців.

Тут же бурхливо кипіло і процвітало культурне та торгове життя містян. Магдебурзьке право[22], подароване місту ще в 1494 році литовським князем Олельком