Читати книгу - "Віннету ІІІ"

знав, що всі пасажири зазвичай носили на поясі револьвери, але кондуктор і справді збирався очолити все сам, а цього не варто було допускати. Щоб повести людей вночі проти індіанців, треба знати і вміти трохи більше, ніж переважно вміє залізничний кондуктор, навіть якщо він людина смілива та ініціативна. І почув одностайне: «Так», а кондуктор додав із посмішкою: «Серед пасажирів їдуть шістнадцять наших працівників. Вони добре стріляють і орудують ножами. Ще є двадцять солдатів, які повністю озброєні і прямують до форту Палві. Думаю, що серед нас знайдеться ще кілька людей, яким сподобається ідея зустрітися з червоношкірими. Хто піде з нами?»

Усі без винятку були готові взяти участь у нічній пригоді, хоч, можливо, багато хто й боявся, але соромився зізнатися. Хоча з таких людей нам буде небагато користі, тому краще б вони залишилися, тож я сказав:

— Слухайте мене уважно, джентльмени. Ви всі — хоробрі люди, але не слід залишати потяг без охорони. У вагонах точно є дами, і вони потребують захисту. Навіть якщо ми переможемо, то кілька індіанців можуть втекти й напасти на потяг, тому частина відважних чоловіків повинна залишитися тут. Прошу вийти вперед тих, хто готовий взяти на себе охорону потяга і дам.

І справді знайшлося восьмеро чоловіків, готових ризикувати життям, захищаючи потяг. Це були чоловіки трьох дам, які їхали в потязі, і ще п’ятеро пасажирів, більше схожі на тих, що краще знаються на цінах заліза, вина чи сигар, ніж на тому, як правильно тримати в руках ножа. Я не дорікав цим людям навіть подумки, бо їхнім завданням насамперед були обов’язки перед дамами.

— Ми не можемо залишити потяг зовсім без персоналу. Хто хоче залишитися? — запитав я кондуктора.

— Машиніст і кочегар, — прозвучало у відповідь. — Вони візьмуть на себе командування загоном, який залишається тут, а я поведу всіх на сутичку з індіанцями.

— Звичайно, сер! Мабуть, ви не раз билися з індіанцями?

— Я й без цього добре знаю їхню натуру. Червоношкірі вміють лише нападати з засідки, а у відкритому бою, зустрівши справжніх чоловіків, відразу тікають. Тож наше завдання не таке вже й складне.

— Я не згоден з вами, сер. Нам доведеться мати справу з індіанцями оґлала, які вважаються найбільш жорстокими серед племен сіу. До того ж їх привели сюди надзвичайно винахідливі й нещадні вожді Ка-Во-Мієн і Ма-Ті-Ру.

— Чи не хочете ви натякнути, що їх слід боятися? Нас тут понад сорок відважних чоловіків. Зараз ми знімемо ковдри з ліхтарів, ви сядете в потяг і покажете машиністові те місце, де індіанці розібрали рейки. Там ми зупинимося, зіскочимо на насип і так провчимо цих негідників, що ніхто з них не втече живим. Потім нам доведеться лише відремонтувати рейки і надолужити час.

— Мушу визнати, сер, що у вас є всі здібності стати полковником кавалерії, який не знає кращої розваги, ніж розтоптати ворога копитами своїх коней. Але тут зовсім інша ситуація. Якщо вчините так, як сказали, то поведете всіх своїх сорок чоловіків на неминучу смерть, а я нізащо не братиму участі в такій операції.

— Що? Ви не збираєтеся допомагати нам? Може, Вам страшно? Або річ у тім, що я збираюся очолити загін, а не ви?

— Чорт! Ви говорите про страх? Якщо після всього, що ви про мене чули, вам досі таке спадає на думку, то це величезна необачність, бо я можу захотіти підтвердити те, що мене недаремно називають Вбивчою Рукою, і продемонструвати силу свого кулака на чиємусь черепі. Мені геть байдуже, що трапиться далі з вашими скальпами і потягом: стануть вони власністю індіанців чи вціліють, але мій власний скальп належить лише мені, і я маю на нього виключне право, а до того ж хочу зберегти його якомога довше. На добраніч, панове!

Я повернувся і збирався піти. Кондуктор схопив мене за рукав:

— Зачекайте, сер! Так діло не піде! Я взяв на себе командування загоном, і тепер всі повинні слухатися мене. Я не можу залишити потяг тут, а сам піти так далеко, бо я особисто відповідаю за все, що є в потязі. Мій план залишається незмінним: ви поїдете з нами й покажете нам місце засідки. Ми не вийдемо з вагонів, поки не побачимо індіанців. Справжній полководець має брати до уваги все, навіть можливість поразки. У такому разі ми заховаємося у вагонах і будемо відстрілюватися, поки надійде допомога з наступного потяга. Джентльмени, ви згодні зі мною?

Усі погодилися з ним. Серед них не було жодного вестмена, тож для них його план звучав доволі переконливо. Кондуктор був дуже задоволений тим, що його так одностайно підтримали, і сказав мені:

— Отже, сер, їдьмо!

— Гаразд, якщо ви наказуєте, я послухаюся. Їду!

Одним стрибком я опинився на спині свого мустанга, ноги якого розплутав ще під час розмови.

— Та ж ні, сер! Я маю на увазі потяг!

— А я — коня, отже, наші погляди відрізняються.

— Наказую вам зійти з коня! — крикнув він.

Я під’їхав до нього впритул, нахилився і відповів:

— Здається, ви ще ніколи не мали справи з вестменом, коли дозволяєте собі говорити таким тоном. Зробіть ласку і займіть своє місце в локомотиві!

Я скерував мустанга просто на нього, схопив його правою рукою за комір і підняв догори. Потім наблизився до локомотива й кинув великого залізничного стратега на місце машиніста, а потім помчав у прерію.

Зорі світили яскраво, й ніщо не заважало їхати швидко, тож через п’ятнадцять хвилин я вже був біля Сема.

— Ну і? — запитав він. — Я сподівався, ви приїдете з підмогою.

Я розповів йому, чому це не вдалося.

— Ви все зробили правильно, Чарлі! Ці залізничники вважають себе кращими за нас тільки тому, що ми не ходимо до перукаря тричі на день. Нехай тепер діють за