Читати книгу - "Чужий"

— Ти вважаєш, що там нас зустрінуть з миром? — недовірливо перепитав Кейн.

— Будемо сподіватися на краще.

Він натиснув кнопку комунікатора, яка знаходилася назовні скафандра, активувавши другий канал.

— Еше, ти тут?

Замість нього відповіла Ріплі:

— Він пішов до свого наукового блістера[11], скоро повернеться.

— Перевір усе, — Даллас повернувся до Кейна. — Зачини внутрішні двері.

Старпом натиснув потрібні кнопки, і двері позаду зачинилися.

— А тепер відчини зовнішні двері.

Кейн повторив процедуру, яка надала їм доступ до дверей. Натиснувши останню кнопку, він відійшов назад до супутників і завмер в очікуванні. Ламберт мимоволі притислася спиною до внутрішніх дверей, інстинктивно реагуючи на зустріч із невідомим.

Відчинилися зовнішні двері. Перед трьома астронавтами повзли хмари з пилу та пари. У досвітках краєвид переливався темно-помаранчевими кольорами. Це було не те знайоме та затишне сонячне сяйво, але Даллас сподівався, що коли їхнє сонце зійде, то краєвид стане кращим. Воно давало достатньо світла, щоб роздивитися все навколо, хоча на відстані було важко щось побачити крізь густу пелену дрібних часток.

Астронавти ступили на підйомну платформу між опорами. Кейн клацнув іншим вимикачем, і платформа почала спускатися. Давачі на нижній стороні показували, де знаходиться поверхня. Вони вирахували відстань і зупинили платформу, коли вона ледь торкнулася вищої точки темної скелі.

Даллас вів групу вперед здебільшого через звичку, а не тому, що цього потребувала формальність. Вони обережно ступили на поверхню. Члени експедиції відчували під ногами тверду лаву. Сильні пориви вітру хитали їх у різні боки, доки вони намагалися йти. Вони не могли нічого роздивитися, окрім темно-помаранчевої куряви.

«Яке безнадійно депресивне місце», — подумала Ламберт. Тут було не страшно, хоча обмежена видимість бентежила сама по собі. Ламберт порівнювала це з нічним плаванням у водах, де було повно акул: ніколи не знаєш, що чекає на тебе в темряві. Можливо, вона поспішала з неприємними висновками, але їй так не здавалося. У цьому занедбаному місці не було жодних приємних кольорів, ані блакитного, ані зеленого, лише дратівна сепія відтінків жовтого, похмурі відблиски помаранчевого світла та тьмяні відтінки коричневого та сірого. Нічого такого, що радувало б око й полегшувало думки. Взагалі колір атмосфери нагадував їй хімічний дослід, який провалився, а підґрунтя — екскременти з маленького корабля. Ламберт було шкода всіх, хто тут міг би жити. Але вона інтуїтивно відчувала, що зараз тут не було нічого живого, хоча доказів цього не було.

Можливо, Еш був правий, і ця планета в уявленні якоїсь невідомої істоти була райським куточком. Якщо це правда, то не хотіла б вона познайомитися з такою істотою.

— Куди?

— Що?

Туман і хмари займали всі думки Ламберт. Вона відволіклася від них.

— Куди йти, Ламберт? — Даллас витріщався на неї.

— А, все добре. Просто задумалася.

Ламберт уявляла свій пост біля панелі управління на «Ностромо». Зараз те зазвичай тісне крісло та незручні навігаційні прилади здавалися їй маленьким раєм.

Ламберт перевірила смугу на екрані маленького пристрою на поясі.

— Туди, — вказала вона.

— Веди нас, — Даллас став позаду.

Ламберт повела Далласа та Кейна через буревій. Коли вони відійшли від захисного бар’єра Ностромо, вітер шарпав їх з усіх боків. Вона зупинилася і роздратовано почала возитися із приладами свого скафандра.

— Тепер взагалі нічого не видно.

Несподівано в шоломі пролунав голос Еша:

— Увімкни навігатор. Він налаштований на сигнал екстреного виклику. Нехай він вас веде. Можете покластись на нього. Я вже налаштував його.

— Він уже увімкнений і налаштований, — різко відповіла Ламберт. — Ти що, думаєш, я погано знаю свою роботу?

— Не збирався тебе ображати, — відповів науковий співробітник. Вона щось буркнула собі під ніс і пішла далі крізь туман.

— Навігатор працює стабільно. Як прийняв, Еше? — Даллас промовив у мікрофон, вбудований у шоломі.

У науковому блістерному відсіку, який знаходився в нижній частині корабля, Еш перевів погляд від нечітких фігур, які повільно віддалялися, на яскраву панель управління. На екрані було добре видно три стилізованих зображення. Він натиснув на кнопку, і крісло, з легеньким скрипом проїхавши на рейках, зупинилося навпроти яскравого екрана.

— Зараз бачу, що ви відійшли від корабля. Чую і бачу вас добре зі своєї «бульбашки». Не думаю, що я вас загублю. Туман не такий густий, а на поверхні немає жодних перешкод. Екстрений виклик подається на інших частотах, тому немає загрози перекривання.

— Це обнадійливо, — у динаміку блістерного відсіку голос Далласа звучав дивно. — Чуємо тебе добре. Треба тримати канал відкритим. Не хочеться тут заблукати.

— Прийнято. Буду контролювати кожен ваш крок. Якщо нічого не трапиться, я не буду виходити на зв’язок.

— Прийнято. Кінець зв’язку, — Даллас залишив канал корабля відкритим і помітив, що Ламберт спостерігала за ним. — Не будемо витрачати ресурси скафандра. Уперед.

Ламберт мовчки повернулася, знову почала возитися з навігатором і вирушила в куряву. Сила тяжіння, яка назовні дещо зменшилася, полегшила вагу скафандрів і балонів, хоча усім було дивно, як така маленька планета могла мали таку гравітацію. Даллас подумки вирішив виділити час для геологічного аналізу надр планети. Можливо, це Паркер так на нього вплинув, але не можна було відкидати можливість того, що тут сховані великі поклади цінних важких металів.

Авжеж, Компанія заявить право володіння будь-якими знахідками, оскільки їх було отримано за допомогою обладнання Компанії та в робочий час. Але це потенційно віщувало щедрі премії. Їхня позапланова зупинка може принести і неабиякий зиск.

Повсюди гудів вітер, і на голови астронавтів летів бруд, пил і град із дрібних камінців.

— Далі трьох метрів нічого не видно, — пожалілася Ламберт.

— Досить вже бурчати, — промовив Кейн.

— А я люблю бурчати.

— Досить! Ви як діти, — зауважив Даллас. — Не той час і не те місце.

— Але ж це чудове місце, — Ламберт не здавалася. — Місце, не зіпсоване природою чи людьми. Райське місце… для каміння.

— Досить!

Ламберт замовкла, але пошепки продовжувала нарікати. Даллас міг заткнути їй рота, але не міг заборонити їй бурчати. Раптом вона побачила те, що відразу ж відволікло її від прокльонів, адресованих цій планеті. Дещо зникло з екрана навігатора.

— Що трапилося? — запитав Даллас.

— Зараз, — Ламберт внесла коригування в пристрій. Це вдавалося важко через незручні рукавиці. Смуга, що зникла з екрана навігатора, знову з’явилася.

— Втратила лінію, але знову знайшла.

— У вас проблеми? — у шоломах стурбовано пролунав далекий голос Еша.