Читати книгу - "Вовкулаки не пройдуть"

- Навіть до траси не провів. Із самого раночку підскочив - і бігом на автобус до району.

- А що він там робив? У податкову їздив? Чи по товар?

- Їй бо, не знаю… Я тоді свій клопіт у голові мала - перехопити на трасі ту маршрутку, що мені треба.

Знову глухий кут. Хоча не зовсім. Бо якщо вірити експертизі, то Сорока їздив до району за кільканадцять годин до того, як повісився. Плюс-мінус, як сказав братик.

- Може, щось там у районі сталося? Доведеться самим їхати.

Перспектива повторити наші мандри в пошуках істини вже в райцентрі мого родича чомусь не окрилила. Але доля нарешті зглянулася і над нами.

- Маріє! Чекай! Я тебе по всьому селу шукаю!

Наш фельдшер.

- Ху! Заганяла!

- Хто - кого?

- Джигіт усе село сколотив: каже, хто пам’ятає, як він востаннє Сороку бачив - бігом до Марії. То я пам’ятаю. Отак я йду - отак він іде. Я йому кажу: ти коли в район по результати рентгену поїдеш? А він мені - та поїду ж, поїду.

- Це якого дня було? Коли дощ ішов?

- Ні, дощ був назавтра. Степан тоді знову ресору зламав і його Василь з траси на буксирі тяг по калюжах. Але то було вдень, тоді Сорока вже, гадаю, з району мав приїхати і до мене зайти. Але не зайшов…

Так, спасибі медицині, заощадила наше здоров’я.

- А що там було з тим рентгеном?

- Ой, Сорока мені вже давно скаржився, що спину крутить так, що зігнутися нормально не може. Підборіддям до грудей не дістає - хребці аж пече. А оце з пару місяців, як руки крутити стало. А він терпів. І жінці признатися боявся. Тільки пив щовечора. Ой, біда, біда, біда…

- То що ж то за болячка у нього така була?

- А це рентген і мав показати. Я йому направлення давно виписав, а він оце тільки зібрався. Чекайте… зараз… пару тижнів тому. Лікар районний теж діагноз одразу не ставив, я з ним говорив, то він так і сказав: почекаємо знімків.

Я глянула на Олексія і запитала:

- Братику, а в твоїй експертизі щось про Сорочине здоров’я було?

- На предмет?

- Ну, раптом рак чи ще що? Розтин йому робили?

- Робили. Наче нічого. Але коли людина вішається, то зразу “хімію” роблять - аналіз на алкоголь, наркотики, отруту. Мо’, щось недогледіли… доведеться таки в район пхатися.

- Треба їхать - будем їхать.

Нам до району добиратися було простіше: у Шерифа все-таки казенний транспорт є. Газик наших доріг не боїться, тож приїхали швидко, навіть ортопеда в поліклініці застали.

- Пам’ятаю, - каже, - вашого Сороку. Такі хворі у нас не кожного дня і навіть, хвалити Бога, не щороку бувають. Рідкісна у нього хвороба, але що характерно - всі про неї чули, тільки досі ніхто не знає, звідкіля вона береться.

Я жахнулася:

- Чи не СНІД часом?

- Та ні, що ви! Де він візьметься у нашій глушині? Хоча, я не впевнений, що десь не бігає якась… чи якийсь… із цією заразою. Розтин покаже.

А у вашого Сороки, можна сказати, благородна недуга. Хвороба Бехтєрєва називається. А як по науці, казати не буду, бо не запам’ятаєте, навіть, як напишу.

- Щось я не чула про таку. Про Бехтєрєва чула, а про його хворобу - ні.

- Ви “Як гартувалася сталь” у школі ще проходили?

- Пробігали.

- Так от - хвороба Бехтєрєва і у Корчагіна була, і, відповідно, у Миколи Островського. Я вашому Сороці так і сказав, коли знімки вивчив: болячка у вас не проста, а літературна. І пояснив.

- А він?

- Дивно так на мене глянув і каже: мріяв бути другим Гагаріним, а доведеться стати другим Корчагіним… До чого це він? Не знаєте?

- Здогадуємося. Після школи в льотне училище рвався, а його підчисту комісували.

- Були такі часи, що кожен шмаркач мріяв бути “льотциком” або космонавтом.

- У Сороки серйозні наміри були.

- Співчуваю. А до речі, в область на комісію він таки поїхав, чи не поїхав? Я ж йому все пояснив, що це тепер лікується. Щоправда, з гори на лижах кататися не рекомендується, та й гопака на весіллях танцювати теж. Треба тільки групу інвалідності зробити і записатися в чергу на стаціонар у Києві. Пару місяців полежить, потім знову комісія, переатестація, стаціонар… Розумію, марудно все це. Але головне - жити буде довго і майже нормально.

- Не буде.

- Що не буде?

- Жити вже не буде, лікарю. Ані нормально, ані майже нормально. Повісився він одразу після вашого діагнозу.

Кажуть, у лікарів нерви міцні - професія у них така. Брехня все це. Ортопеда ми з медсестрою вдвох відкачували. Вже думала - доведеться гріх на душу брати. Але він отямився і