Читати книгу - "Рік 2245"

— Це все ти, — сказав Петрик. — І ви також, — повернувся він до трійки. — Ці уколи — то від вас. Ви слухали і не вірили, і в душі завидували нам і сміялися з нас… Товариші поодлітали, бо вже не могли більше стерпіти. А ми лишалися, бо обіцяли Очетові.

— То й її теж… побито? — спитав Юрко, вказуючи на Софію.

Та усміхаючись потакнула головою і закотила рукав. Рука теж була у багрових смугах і виразках.

— Ах ти ж, розтаку нашу… — хотів з огірчення вилаятись пілот і злякано закрив уста руками. — Та тут чоловікові і вилаятись не можна.

— Народ ніжний, — похитав головою Алямбек. — Це якби у нас так били кожного лайкою, так усі по шпиталях лежали б… І лікувати нікому було б.

Трійка засмучено перезирнулася і раптом вибухнула шаленим нестримним сміхом, гладячи руки Петрика і Софії, щоб зрозуміли, не образились і не кривавились би ранами.

Іван стояв, спустивши очі в землю, щоб хто не прочитав у них злої втіхи і радости. А в очах мусила бути втіха і радість. Почував їх у всьому єстві своєму.

Отже, він таки мав над ними силу. Завдавав їв болю. Бив, і виразки його побоїв синіли на їхніх ніжних тілах, його злість — ось де його сила!

Він повернувся і швиденько пішов до садка. Не бачив, як Петрик довго і сумно дивився йому назирці. Майже біг.

В садку ліг обличчям у землю, закрив голову руками і дав волю своєму сміхові. Злий придушений сміх гадючим сичанням вирвався з його грудей, він стискав зуби, щоб не розреготатись голосним нестримним реготом. Тіло здригалося у сласних спазмах, і він почував, як забута, але така звична колись істерія люті охоплює його.

І в цей час побачив перед собою очі. Були десь глибоко в землі, просто проти його очей, і безсторонньо читали знову його суть.

Іван зірвався з землі і одскочив далі від того місця.

«Чортовиння! — блиснуло йому в голові. — Тут збожеволієш з їхніми фокусами… Заслона… Так, треба мати заслону… Але звідки?.. Як вона робиться? Хто йому її дасть? Таки нема ради — треба коритись… Треба ховати злість і не показувати їм своїх очей. То все в очах, то з очей видно… Треба хоч прикинутись добрим…»

Від цієї необхідности знову прикидатися, як колись вдома, і то вже не перед силою, не зі страху, — нова хвиля злости пройшла по ньому. Заплющив очі і стиснув серце руками, перечікуючи, поки заспокоїться. Потім повільно почвалав до гурту.

— Отже, ми найперше поїдемо в Країну Дітей, — спокійно сказав Петрик, ніби продовжуючи щойно перервану розмову. — Найкращі континенти віддали ми для матерів з дітьми.

— А батьки? — щиро зацікавився Юрко. — Куди ж ви батьків подівали?

— Та там же. Де родина, там і батько, — знизав плечима Петрик.

— Ну, й що вони там роблять? — спитав Іван.

— Як — що? Живуть, глядять дітей… виховують… То найважча робота… І найважливіша в світі… Тому не кожне може бути батьком чи матір’ю… Не всякому дозволено…

— Я-а-ак? — ахнув пілот і перелякано витріщився на своїх.

Ті глянули на нього, потім один на одного і знову вибухнули одностайним, непереможним реготом.

— Ти той… ти не мучайся, братику, — сказав пілот, обіймаючи Петрика за спину і тим ніби захищаючи його від ударів. — Ми не по злобі і не з тебе… Але щоб питати дозволу раз у раз, коли тобі трапиться… хо-хо-хо-хо, — загрохотів він знову, витираючи сльози. — Ти того не зрозумієш… У вас того, може, й нема.

— Е, нема, — перервав його Юрко. — Он глянь на Софію.

Дівчина стояла червона, як вишня, а з очей виступали сльози. Притисла сорочку до грудей — і крізь полотно на пальці просувалась кров.

— Ох, Боже мій, — зітхнув пілот — це нам коло них, мабуть, і жити не можна. Дивись, геть до крови дівчину словами побили!

— Та ти не переймайся так, — винувато переконував Софію Юрко. — Ми ж не зі зла, але вже так прийшлося… дуже у вас все чудно….

— Спусти непроникливу заслону — сказав Петрик дівчині.

— Ні, я вже потерплю, — сказала та. — Однако завтра повезеш їх в Країну Дітей….

— Так, так… Ось я зараз покличу матір.

Петрик поставив екран і уважно уставився на нього.

За кілька хвилин, з екрану почулося ніби щебетання величезної зграї пташок, а на екрані з’явилося рожеве обличчя жінки, що привітно усміхнулася Петрикові.

— Кликав мене, Петрику? Щось сталося?

— Ні, нічого. Тільки хотів спитати, чи можна привезти до тебе гостей, оцих чотирьох. Це, знаєш, ті, з-під снігу.

— А-а, — протягнула жінка зацікавлено. — Це добре. Я покажу їх дітям. Зараз би можна було приїхати — діти всі здорові, тільки не знаю, як тато. Та ось і він… Петрик хоче привезти до нас гостей, тих, зі снігу… Чи вони не заважатимуть тобі? — звернулася вона до чоловіка, що підійшов саме до неї і спинився, весело вітаючи Петрика.

— Як? Тепер? — скрикнув він і, киваючи головою, звернувся до Петрика. — Твоя мама завжди має фантазії. Саме тепер, коли я розкидав хату, вона закликає гостей.

— А для чого ти розкидав хату? — зацікавився Петрик?

— Для чого?! — хмикнув той. — Твоїй мамі забажалось конче японських кімнат для найменших… То мусив розкидати.

— Не слухай його, Петрику, — засміялася мати. — Сам розповідав дітям про старих японців і