Читати книгу - "Миколчині історії"

Але Миколці воно зовсім не сподобалось, казав, що воно, бач, не модне! Вигадали ту моду. Цікаво, а в собак мода буває? І нащо вона взагалі? Найду його шуба цілком влаштовує, він би й не хотів на щось «модне» її міняти. Ото хіба що кепсько, як навесні линяти доводиться. Взяти б і скинути за раз, а то де не ступнеш, із тебе шерсть летить, а сам — наче старий валянок облізлий… Хи-хи, це ж і Анхвіса, мабуть, замість пухнастої снігової кулі стає весною, наче викинута на Смітник дірява пухова хустка.

Утім, це Миколка через ту новеньку із паралельного класу.

Що ж, пес не перечив, коли хлопчик постелив пальто Найді замість ліжка.

Тепер же хлопчик забрав його, вдягнув на довгого хрестоподібного дрючка і взявся напихати сухим бур’яном.

Найда скептично спостерігав за Миколчиними химерами.

Потім хлопець познаходив у дерезі черевики.

Ті черевики теж були ще пристойні, зовсім не старі й не дуже на Миколку великі. Їх Найда теж дбайливо підібрав для хазяїна: годі мерзнути в порваних кросівках!

Але цим людям догоди! Каже: «дядьківські» якісь! Добре, що діряві кросівки не дядьківські!

Черевики відтоді служили гніздами для мишачих виводків.

Тепер Миколка поприв’язував Найдині трофеї знизу до дрючка.

— А зараз — коронний номер!

Миколка дістав кишенькового ножика й старанно повирізував у гарбузові дірки.

— Схожий на Вітчима, еге ж?

Та ні, гарбуз більше скидався на одного пихатого бульдога з дев’ятиповерхівки. Вітчимова морда мала би бути страшніша. Для повної схожості в гарбуз довелося б улити бутель самогону й уткнути «бичка»-недопалка. А що цих речей Миколка з Найдою в себе ніколи не мали, то й так зійде.

Миколка насадив гарбуза на дрючок, поверх пальта: о, тепер уже мовби людина!

Залишалось тільки обв’язати чимось «голову»: про сяку-таку шапку для Миколки Найда не подбав.

Товстушин Дворик був уже прибраний і порожній.

Миколка примостив «чоловіка» на лавці біля гарбузів: от сів собі хтось і схилився, дрімаючи.

Вони з Найдою причаїлись за тином і почали ждати.

Десь за півгодини Товстуха з відром викотилась у Дворик. Уже сутеніло, тож Миколчиної підстави не завважила.

Мугикаючи під носа якусь пісеньку, рушила до колонки.

Раптом я-а-а-ак звересне!

Та я-а-ак брязне відром, та я-а-а-ак побіжить назад у хату!!!

Наче та скажена Анхвіса! Такого кіна Миколка з Найдою навіть не сподівались!

За кілька хвилин Товстуха знов обережно висунулась із Будиночка. Покрадьки наблизилась до лавки. У напівтемряві опудало було дуже людиноподібно.

— Агов, чоловіче! Що ви тут робите?

«Чоловік» мовчав.

— Прошу пана, це, мабуть, якась хвальсихвікація! Ви, мабуть, переплутали адресу!..

«Панові» — хоч би що!

— Громадянине, нащо мені ваші хвестивалі?! Забирайтеся з мого подвір’я!

«Громадянин» і не думав слухатись.

Миколка з Найдою лежали на землі у сховку, собака скавулів од сміху, Миколка пирскав, затуляючи рота рукавом.

Жінка підійшла ближче.

— Якщо ви свататись, то можете відразу набрати собі гарбузів! Ми з Анхвісою — хвеміністки й кавалерів не приймаємо!

«Кавалер» нахабно шкірився з-під ганчір’я.

— Хвлегматик якийсь, чи що?.. Чи — хванатик-маньяк?.. Чи просто заснув?.. — Товстуха обережно поторсала «гостя» за плече. — Я зараз викличу міліцію!

«Хванатик» тільки ще нижче звісив голову.

— Може, вам погано? Може, вас до хвармацевта?

Миколка з Найдою аж качалися від реготу.

Мабуть, Товстуха вирішила зміряти «хворому» пульс, бо взяла його за рукав.

Пальто зсунулося, з-під нього посипався бур’ян.

Але Товстуха й тепер не второпала, в чому річ. Вона сварила «негідника», що насмітив у щойно прибраному Дворикові!

Аж коли гарбуз упав із палиці і погуркотів асфальтом, до неї почало доходити.

— Ах о-о-о-он воно що-о-о-о!!! — аж заспівала з несподіванки. — То це все — хвікція? То це — чиїсь дурні хвокуси?

Товстуха пірвала дрючка, якого висмикнула з того-таки «чоловіка», і метнулась до огорожі.

— Ану, де-е-е тут ті ахверисти?!! — верещала мало не на всю Вулицю.

Підозрював же Найда, що вона — скажена!

Тож вони з Миколкою ґав не ловили. Ноги-лапи на плечі — й гайда!

В Халабуді ще довго обговорювали пригоду, передражнювали Товстуху і сміялись, аж падали, аж надривали животи.

— «Хоч ваші черевики дуже ґламурні, але шапочку можна було підібрати моднішого хвасончику!» — кривлялась хлоп’яча тінь супроти свічки.

— …«Не хвилюйтесь, прошу пана, хвармацевт вам причепить голову назад!»

— …«Забирайтесь, шановний, бо зараз нацькую на вас Анхвісу! Як скажу своїй кицунечці: „Хвас!“ — із вас тільки зернята посиплються!..»

Хоч Найді трохи й незатишно було моститись до сну не на пальті з курячим ароматом, він робив це весело.

Бо ж хіба не дотепник його Миколка?!!

А пальто завтра Товстуха-чистьоха точно занесе на Смітник, і Найда знову його притягне.

Найда так довго чекав цієї нагоди, що, дочекавшись, аж не повірив у неї.

За цей час перебрав безліч варіантів. Поцупити з Чіксиної сумки Щоденника і розтерзати його серед шкільного дворища? Вимочити її портфеля в найбруднішій калюжі? Натрусити бліх до пакета зі спортивною формою? Заразити глистами? Привселюдно покусати? Покусати крадькома, але щоб знак лишився навіки — як на його собачому серці?