Читати книгу - "Пролог"

І от він кінчив писати. Я рушив уперед. Звуки моїх кроків лунко лягали в залі. Я й не думав про те, щоб моїх кроків не чули. Навпаки, всі повинні знати, що я прийшов. Концерт кінчився… Тепер я тут, творець білка, нещасний батько дочки, але щасливий вчений країни. Я йшов уперед, а за столами підводилися вчені. Вони стежили за мною, бо пізнали творця білка, що оце був на концерті дочки, — довідався про перемогу дочки-скрипачки, а тепер прийшов дізнатись іще про одну перемогу — про успішні наслідки аналізу. Луна кроків билась об стелю.

За мною стежили в залі. Я ж робив останні кроки, які відділяли мене від остаточної перемоги. Ідучи, я бачив обличчя Гордія Семеновича. Він був веселий, посміхався до мене, бо не міг стримати радості. Потім я зустрів очі Ліди Янчевської і побачив у них страх, переляк. Для неї, звичайно, це була страшна хвилина, вона не могла стриматись і тут перед великим відкриттям часу. Крім того, вона турбувалась, що мене довго немає з концерту. Бідна дівчина була схвильована, стурбована тими просторами, які відкривав перед нами штучний білок, — вона навіть боялася про це думати. Поруч із нею сиділи, тримаючись за руки, Талісман і Мазуракі.

— Раз… два. Раз… два, — ішов я далі. Так вийшов наперед усіх і зупинився перед чорною дошкою, на якій була написана формула розпаду штучного білка.

Раніше, ніж прочитати формулу, я оглянув зал. Тепер уже я був мужній. Горе було втоплено. Наближалась прекрасна, дивна хвилина. Зараз я хотів іще затриматись на хвилинку в передчутті цілковитого щастя — оглянути зал.

Вчені сиділи, схилившись над столами, — перевіряли те, що їм сказав академік Груно. Так, їм є чого дивуватись. Це — несподіванка. Вони немов приголомшені. Вони не вірили в такі блискучі наслідки. Хвилина минула, — я поволі-поволі повернувся до дошки.

Читав. Це була формула — наслідок аналізу. Я так читав рядки формули, як гарний читець книгу. Все було зрозуміле. Прекрасний початок. Все, як і в мене. Та ж сама формула, — все, як…

Раптом мені здалося, що світло в залі померкло. Мене немов схопили дужі руки, високо підняли і тримали над безоднею. Чорна й порожня глибока безодня, в якій не видно дна. Я впився поглядом у дошку, бачив тільки білі знаки. За хвилину я полечу в безвість, у глибину, на дно. Безодня наближалась, я йшов ближче й ближче до дошки, білі знаки зникли, ось тільки чорна пустота передо мною. Зараз упаду. Заплющив очі і крикнув на весь зал:

— Не може бути! Брехня! Вибачте! Ні, не може бути! Це помилка!

Крикнув диким, чужим голосом, якого сам не пізнав, — спазма здавила мені горло.

Торкнувся лоба. На ньому виступив холодний піт — ще раз прочитав формулу. Поглянув навколо. Зал був залитий світлом. У всіх були перелякані, бліді обличчя. Академік у позі учня стояв біля дошки з шматком крейди в руках. У нього було винувате обличчя. Усі присутні в залі ждали, що ж скажу я. Вони знали, що формулу я прочитав.

— Не може бути! — крикнув я ще раз розпачливо. — Не може бути. Ми маємо білок. Ми робили аналізи.

Академік показав мені на дошку.

— Ми вже кілька раз робили аналіз, але кожного разу однакові наслідки. Аналіз штучного білка показує, що це ще не білок. Серед поліпептидів є домішка. Наші знання й наші сили ще не розкривають усіх таємниць.

Це була катастрофа. Я стояв, але мені, як і раніше, здавалось, що я падаю. Це було страшне падіння, бо падати доводилося з тих вершин, на які мало хто підіймався. Ліда збоку подавала мені склянку води. Однією ногою я стояв перед винаходом, білок був уже знайдений. Ми ж перевіряли усе вчора. Але сьогодні вночі учені заявляють, що це ще не чистий білок, це не те, чого ми шукали. І коли так, то взагалі немає білка! Це були досліди — може, більш або менш вдалі, але й тільки. Далі цього я не пішов. Що ж це? Звідки? Що трапилось? Лідо! Гордію Семеновичу!

— Не може бути, — безпорадно сказав я. — Треба ще раз перевірити наслідки аналізу.

— Ми й самі збирались це робити. Починаємо новий аналіз. Ваше слово.

На цілу ніч ми розпочали досліди. Ми провадили гідроліз. Білок розпадався на амінокислоти. І серед поліпептидів ми знаходили домішку.

Ніч минала. Не знаю, як пізно вже було. До залу хтось постукав. За дверима у коридорі стояла Людмила. На її обличчя падало світло з лабораторії — вона була перелякана й бліда.

— Що робити? — запитала вона. — Що далі робити?

— Що мені робити? — сказав я їй. — Я не здобув білка. Я не знаю, що далі буде?!

— І досі, — тривожно сказала вона, — Стелла не може заснути. Вона б’ється в конвульсіях на ліжку. Вона мене не пізнав. Прийшла сестра-жалібниця. Буде всю ніч. Що трапилося з нею? Я боюсь, Вадиме! Це ж жах! Вона може померти! Може загинути!

— Так, — відповів я. — Все може загинути. Може загинути винахід. Невже новий аналіз дасть такі ж наслідки? Гаразд! Ти йди! Я прийду… тільки ми закінчимо роботу. Я не гаятимусь. Я люблю дочку, люблю білок! Що робиться? Я негайно прийду. Іди до Стелли. Я залишусь тут! Іди, я тебе прошу!

Людмила пішла. Ми працювали далі. На шибках вікон лягла роса. Хтось відчинив вікна, бо в залі нічим було дихати. Разом ми робили кілька аналізів. Гордій Семенович і Ліда готували препарати. Я їм допомагати не міг. І ще раз, ще раз я переглядав наслідки аналізу. Однаково — наслідки були невтішні, помилка була очевидна.

— Далі годі робити спроби, — сказав, нарешті, стомлений академік. — Блискучі спроби, блискучий дослід, але білка ми ще не маємо, його величність не дає себе розгадати. Ви стали на грані, колего, але білка ми ще не здобули і є багато такого, колего, що й не снилось нашим мудрецям…

Він