Читати книгу - "Фіолетові діти"

— Яке? — граційно підводиться Хорольська і вішає сумочку на плече.

— Не розказуйте нічого Кирилові, щоб не травмувати його. Гаразд?

— Звичайно, — з гідністю хитає головою у відповідь Антоніна Сергіївна і, підібгавши губи, йде.

Зі щоденника Альони

07.09.20… р. Понеділок.

Нарешті! Нарешті це сталося! Я познайомилася з ним на дні народження у подруги. Коли я прийшла до ресторану, вся компанія була уже в зборі. Я вдягла свою жовту «убойну» сукню з вирізом на спині й була просто незрівнянною. Коли я з’явилася на порозі, у чоловічої половини ледь не стався інфаркт від захвату, а у жіночої — від ревнощів. Дами хутенько своїх бойфрендів за руки похапали, щоб ті не втекли.

І тут я побачила його. Він сидів у кутку і не зводив з мене очей. А очі у нього — Боже мій, які очі! Сині-сині, немов аквамарини. Я, певна річ, вдала, що він мене анітрохи не цікавить. Він сам згодом запросив мене на повільний танок. А потім не відходив від мене весь вечір. У нього таке гарне і незвичне ім’я — Арсеній. Це від грецького «арсеніус» — мужній. Додому відвіз мене на своїй машині. Шикарне спортивне авто — насиченого червоного кольору. Домовилися, що він мені подзвонить завтра…

Якби я знала, чим закінчиться цей день, то не переймалася б так тим, що мене цього року поставили класним керівником 11‑Б. Там же не діти, а поторочі — одне дивніше за іншого. Від них усі відкараскалися, і ось маєш… я крайня. Ця стара зміюка Гюрза таки вивела мене з рівноваги. Знайшла дурепу молоду, щоб усі дірки затикати! Це вона мені помстилася. За те, що я минулого року не залишилася на їхню дебільну практику, а поїхала на море до Італії. Вони там усі, ці старі кошівки, від заздрості ледве свої вставні щелепи не проковтнули!

10.09.20… р. Четвер.

Ця школа мене скоро зовсім дістане! Ці діти — справжні виродки. Відстрілювати таких треба! Вони мене на класній годині приспали своїми новими НЛП[7]-технологіями! Особисто б я книжки про гіпноз заборонила продавати до 18 років, а може, й до 21.

Взагалі вони дивні, ворожі. Я відчуваю, як від них іде негативна енергія. Особливо мене дратує Майя Верболаз. Розмальована під «готику», як із фільму «Сімейка Адамсів». Втупиться своїми чорними очиськами, таке враження, що уявляє собі, як я сиджу на електричному стільці, а вона повільно підвищує напругу. При цьому кривить чорного рота в садистській посмішці. А від її кільця у вусі мене просто тіпає. Дивно, що вона має пристойних батьків. Батько в неї якийсь професор. Я його бачила. За що вона мене ненавидить? Мені здається, що це вона мене приспала на класній годині. Чи зорганізувала всіх на це. Хоча, врешті-решт, хіба це не одне й те саме? Вона могла б. Бо півкласу до неї в рот заглядає.

І про приємне: сьогодні нарешті подзвонив Арсеній. Вибачався, що раніше не зміг. Дуже, дуже хоче мене побачити. Я сказала, що вільною буду тільки на вихідні — хай помучиться!

Хоча мені дуже хочеться його побачити якнайшвидше.

12.09.20… р. Субота.

Сьогодні у мене було перше побачення з Арсенієм. Він приїхав по мене з гламурним букетом орхідей. Як він довідався, що я люблю орхідеї? Потім — повіз мене до ресторану «АН…». Там ми вишукано повечеряли. Зі свічками, срібними столовими приборами та чарівними французькими винами. Вміє він справити враження! Я просто в захваті! А ще потім ми гуляли нічним містом. Це була чарівна ніч! Як у казці! В Арсенія чудове почуття гумору: він смішив мене цілий вечір, розповідаючи різні прикольні історії. Виявилося, що у нас багато спільного: ми слухаємо однакову музику, дивимося ті ж фільми, і смак у нього такий самий, як і у мене. До речі, я звернула увагу на те, що він, на відміну від багатьох хлопців, дуже стильно одягається. Я б не сказала, що в нього якісь надзвичайні речі, але йому все дуже пасує. Він світиться, як то кажуть, природною харизмою.

А ще він чуйний та щедрий. Може, я такого, як він, завжди чекала?

Здається, я починаю закохуватися.

14.09.20… р. Понеділок.

Це не діти, а жах. Я їх боюся. Сама від себе не чекала, що боятимуся дітей. Мені здається, що вони не тільки забирають інформацію у мене з голови. Щось відбувається значно страшніше. В мене після них такий тужний настрій — хочеться повіситись. І ще почали снитися кошмари. Може, це порча?

Сьогодні, не знаю, як назвати, був сон (чи не сон). Прокидаюся вночі, хочу ввімкнути світло — воно не вмикається. Раптом відчуваю, що я досі перебуваю уві сні. Кімната моя така ж, як і насправді: один в один! Підходжу до вікна — на небі місяць повний. Відчуваю все, як в реальності,— фіранка на дотик трохи холоднувата, бо кватирка відчинена, пеларгонія, що в мене на вікні цвіте, смердить задушливо. Хочу зачинити кватирку, аж раптом в неї залітає щось чорне, наче кажан. Б’є крилами, кидається на мене і пищить так, що вуха закладає. Думаю, треба прокинутись! Прокинутись! Нарешті прокидаюся. Хочу ввімкнути світло — не вмикається. Аж раптом відчуваю, біля мого ліжка ЩОСЬ стоїть. Це ЩОСЬ якесь таке, що й не описати. Згусток чорної матерії. Я відчуваю, що в ньому немає життя в людському розумінні