Читати книгу - "Експедиція «Гондвана», Леонід Михайлович Тендюк"

Ми з Куксою піднялися на місток — починалася вахта.

…Бурунились, вируючи, стрічні течії. Вода ніби кипіла, вона ставала дедалі каламутнішою. У ній плавали довгасті пасма водоростей, стебельця відірваної від дна трави — свідчення того, що недалеко мілина.

З ехолотної підтвердили: глибини зменшуються.

— Стоп машина!

Капітан вийшов із рубки.

— Нічого не помітив? — оглянувши далечінь, запитав.

— Крім «Кашалота», ні цяточки, — відповів я.

— Даремно я тебе похвалив, — буркнув Гордій Гордійович. — Ану, роззуй очі та уважніше глянь!

Я напружив зір. Ліворуч по борту ледь виднілися кораблі.

Присоромлений, почав було доповідати запізнілу обстановку:

— Ліворуч тридцять — два невідомі кораблі паралельним курсом ідуть нам назустріч. Праворуч…

— Досить, Гайовий! — обірвав капітан. — Зір у тебе орлиний. От тільки гав на вахті ловиш. Мерщій до радиста! — наказав. — Нехай зв'яжеться по рації та довідається, що за кораблі.

«Плями мазуту, рештки потрощених човнів, набубнявілі тіла утоплеників…» — так або схоже на це описують сліди морських катастроф.

Нічого подібного в квадраті «X» банки Корона ми не побачили. Та хіба ж побачиш, якщо той затонулий «Оріон» — крихітка, а нещастя трапилося в глибинах.

Океан сріблясто вигравав під сонцем. Зубчаті хвилі, втихомирені й принишклі, котилися в безвість.

З далини, на тлі блакитного неба, там, де воно непомітно зливалося з водою, ледь окреслюючись, проступали силуети кораблів, за які мені щойно влетіло від капітана.

Кораблі наблизились. То були, як і ми, шукачі Гондвани.

«Садко», «Кашалот», кілька іноземних суден — ціла флотилія нарешті зійшлася докупи.

Глибини були майже п'ятикілометрові.

«Садко» лежав у дрейфі, за кілька миль від того місця, де починалася банка Корона. Течії й вітер уперто зносили корабель на схід, убік мілини, і ми, стернові, тільки те й робили, що знову відводили його в океан.

Кукса на вахту з'явився похмурий.

— Яка тебе муха вкусила? — поцікавивсь я, залишаючи ходову рубку.

— Не муха, голубе, а крокодил у сукні. На, полюбуйся! — і він кинув на планшир містка, об який я стомлено зіперся, цілий стос радіограм.

«МІЙ КОТИКУ МІЙ КОТЯ МІЙ КОТЬКА, — прочитав я. — СУМУЮ ПЛАЧУ ЗА ТОБОЮ ГІРКО».

Ясно. Послання було — подібне Кукса вже показував — від Моніки.

Пробіг очима ще кілька папірців. Не хотілося більше зазирати в чужу душу, я повернув бланки Сашкові.

— Нічого жахливого не бачу.

— Нічого? А оце! — і Кукса тицьнув пальцем в одну з радіограм.

«ТИ КОТИКУ СНИВСЯ МЕНІ ВСЕНЬКУ НІЧ КРАПКА НІБИ Я ТЕБЕ ДОГАНЯЛА І НЕ МОГЛА ДОГНАТИ ДВІ КРАПКИ ПРОКИНУЛАСЬ ПОМ'ЯТА КОМА НЕНАЧЕ ПО МЕНІ ПРОЇХАВ ТРАКТОР ЗНАК ОКЛИКУ НЕХАЙ ТЕБЕ БЕРЕЖЕ МІЙ ТАЛІСМАН КОМА ТОБТО ЗАЯЧИЙ ХВІСТ

МОНІКА».

— Ну, не дурна дівчина? — палав гнівом Кукса. — Так ганьбити мене перед товаришами. Я вже і те й се, вмовляв, закликав до стриманості — ніщо не помагає. Порадь, да Гама, — ти ж у нас мудрий! — як її вгомонити.

— А ти цього хочеш?

— Та так собі… Взагалі — хочу! — зізнався він.

— Тоді напиши, що рейс скоротили і ми незабаром повернемось — вона й перестане засипати тебе своїми «котями» й «котьками».

— Це — ідея! — зрадів Сашко. — Дякую щиро.

Поки штурман щось вимірював на карті, Кукса подався в радіорубку.

— Куди це твій друг так прудко побіг? — запитав Юрко Ступа, принісши нам останнє показання ехолота.

— Водички попити, — злукавив я, — Спрага мучить.

Сашко скоро й вернувся.

— Все о'кей! — підморгнув значливо.

Ось вона, та крайність! — подумав я. Уважні до нас — нам не подобається. Але ж і байдужість не краще — вона гнітить і непокоїть.

І я згадав Наташу… Ех, Наталко-полтавко, ну що я тобі поганого зробив, що ти на жодну з моїх радіограм не відповідаєш? Сама знаєш, як тяжко в морі очікувати вістей. Тож не мовчи, злюко, відгукнись!

Мені страшенно захотілося з нею поговорити.

День за днем в океані, далеко від рідного берега — не зчувсь, як переповнився журбою. Ворухнулося в мені доведене до крайності відчуття, що кожна мить, прожита на чужині, — безцільна й гірка, а час, загальмований і уповільнений, не плине — повзе, мов черепаха.

Особисто я щоразу жду не діждуся, коли сонце, виткнувшись із моря, нарешті перейде небокруг і, згасаючи, знову шубовсне у воду.

Та й взагалі, сам собі я незрозумілий. Ну, хіба не дивно? Дорожу не сьогоднішнім, а тим, що було. Безкінечно гортаю в думках сторінки минулого.

Пам'ять моя — мов екран локатора: все до дрібниць відбиває… Ось село над ставками. В поле між осокорів виривається гінка дорога. Левади. Косогір.

Там колись малим я пас корів. Мати, бувало, кличе вечеряти. А з димарів над хатою та понад городами в'ється, зливаючись із степовим присмерком, гіркуватий, пропахлий вишняками дим. Одна лиш згадка про це солодкою мукою ятрить серце.

Там, у тиші степів, споглядаючи, як ген на видноколі мчать хмарини, я часто мріяв про диво-кораблі, про вітрила, що понесуть мене далеко-далеко над спіненими хвилями.

Море… Воно уявлялося прекрасним.

А потім була перша зустріч з ним. Душу мою сповило ласкою, напоїло приворотним зіллям.

Руді, заіржавілі троси, вичовгана сотнями підошов палуба; полускані, биті штормами борти… Працюєш, стараєшся, доглядаючи й леліючи корабель, потім гульк: наступного дня те саме — боцман наказує підмітати палуби, оббивати іржу, суричити й фарбувати. Кінця-краю немає роботі.

А все ж я твердо переконаний: