Читати книгу - "Злочинна цивілізація, Роберт Шеклі"

дуже міцне, та ще й украй низький індекс навіюваності. Звісно, якісь прослідки епілепсії є, можливо, внаслідок накопичення алергічних реакцій. Але тут нічого не вдієш. У нас іноді можна отримати психічну травму, що призводить до божевілля або смерті. Такі типи — цікавий предмет досліджень: дехто так поринає у свої видіння, що їх уже неможливо повернути до дійсності. Я думаю, що такий стан треба вважати формою божевілля, хоча насправді це й не так.

Лікар урешті змішав наркотики і набрав розчин у шприц. А Баррент засумнівався, чи правильно він зробив, прийшовши сюди.

— Може, відсунемо сеанс, — мовив він. — Я не певен, що…

— Ні про що не хвилюйтеся, — заспокоїв його лікар. — Це найкращий Магазин Снів на Омезі. Спробуйте розслабити м’язи. Напруження може спричинити тетанічні корчі.

— Гадаю, містер Аркдраген мав рацію. Мабуть, мені не слід було починати з видінь про Землю. Він сказав, що це небезпечно.

— Зрештою, — мовив лікар, — що таке життя без краплі ризику? А втім, найчастіше вражається мозок і розриваються кровоносні судини. А про такий випадок у нас є все необхідне.

Він заніс шприц над Баррентовою рукою.

— Я передумав, — мовив Баррент і став підніматися з ліжка. Доктор Вейн, ніби не чуючи його, застромив голку в руку.

— Якщо ти вже зайшов сюди, то знай: у Магазині Снів не передумують. Спробуй розслабитися…

Баррент розслабився. Він ліг на спину, і в нього у вухах зазвучав пронизливий спів. Вілл спробував зосередитись на лікаревім обличчі. Але обличчя стало іншим.

Обличчя було старе, округле й м’ясисте. Складки сала ховали підборіддя й шию. Обличчя було спітніле, приязне, стурбоване.

Це був Радник Баррентового п’ятого курсу.

— Слухай, Вілле, — мовив Радник, — ти повинен бути обачним. Треба навчитися стримувати свій норов, Вілле, треба!

— Знаю, сер, — відповів Баррент. — Але я просто збожеволів через…

— Вілле!

— Добре, — мовив Баррент. — Я буду обачним.

Він вийшов з ректорату університету й попростував у місто. Це було фантастичне місто: хмарочоси, вулиці на багатьох рівнях, які виблискували всіма переливами срібла й діамантів, пихате місто, що повелівало багатьма країнами і планетами. Баррент крокував по третьому пішохідному рівню і з люттю думав про Ендрю Теркалера.

Через Теркалера і його смішні ревнощі відхилили Баррентову заяву про прийом до Корпусу Дослідження Космосу. Тут його Радник нічим не міг допомогти — Теркалер мав надзвичайний вплив на Приймальну комісію. Лише через повних три роки він зможе знову просити про прийом. А тим часом буде прикутий до Землі і сидітиме без роботи. Бо ж він учився для позаземних досліджень. На Землі для нього не було місця, і ось тепер його відгородили від космосу.

Теркалер!…

Баррент зійшов з пішохідної доріжки й скористався експресом до Санте. Поки тротуар мчав, він обмацував маленький пістолет у кишені. На Землі забороняли мати зброю, і свій пістолет він дістав бозна-якими шляхами.

Він вирішив убити Теркалера.

Далі попливли якісь гротескові обличчя. Видіння потьмяніло. Коли зір його прояснів, Баррент побачив, що вже цілиться в миршавого косоокого чоловіка, чий крик про пощаду нагло урвався.

Донощик з похмурим і непроникливим обличчям бачив злочин і повідомив поліцію.

Поліцейські в сірій уніформі заарештували його й віддали під суд.

Суддя з неуважним пергаментним лицем виніс вирок: довічне заслання на планету Омега з неодмінним стиранням пам’яті.

Потім сон перетворився на коловорот жахів. Баррент дерся по масному стовпу, стрімкій скелі, намагався вибратися з колодязя з гладенькими стінами. За ним гнався Теркалерів труп з розпанаханими грудьми. Труп з двох боків підтримували похмуроликий донощик і пергаментноликий суддя.

Баррент біг пагорбом, вулицею, гребнем даху. Переслідувачі не відставали. Він забіг до тьмяної жовтої кімнати, зачинив і замкнув за собою двері. Обернувшись, він побачив, що замкнув себе разом з Теркалеровим трупом. З відкритої рани в грудях росли гриби, а покраяну шрамами голову вінчала червоно-синя пліснява. Труп наступав, тягся до нього, і Баррент пірнув крізь вікно головою вперед.

«Прокинься, Барренте. Ти перебрав. Прокинься.»

Баррент не мав часу слухати. Вікно обернулося на шахту — він ковзав, чіпляючись за поліровані стіни, і врешті опинився в амфітеатрі. Там, по срібному піску, спираючись на оцупки рук і ніг, до нього повз труп. На величезній трибуні не було нікого, крім судді й донощика, — вони сиділи поруч і спостерігали.

«Він застряв».

«Що ж, я попереджав його…»

«Прокинься, Барренте. Це лікар Вейн. Ти на Омезі в Магазині Снів. Прокинься. Ще не пізно, якщо ти негайно опануєш себе».

Омега? Сон? Нема коли подумати про це! Баррент перепливав темне смердюче озеро. Суддя й донощик пливли слідом і штовхали труп, з якого мало-помалу злазила шкіра.

«Барренте!»

А тепер озеро заповнював густий кисіль, що лип до рук і ніг, ліз у рот, а суддя й донощик…

«Барренте!»

Баррент розплющив очі й опинився на регульованому ліжку в Магазині Снів. Над ним схилився трохи стривожений лікар Вейн. Поруч стояла медсестра з кисневою маскою і коробочкою зі шприцами. За ними був Аркдраген, який витирав спітніле чоло.

— Я й не думав, що з вами таке станеться, — мовив лікар Вейн. — Справді не думав.

— Він вихопився саме вчасно, — зауважила медсестра.

— Я застерігав його, — мовив Аркдраген і вийшов з кімнати.

Баррент сів.

— Що сталося? — спитав він. Лікар Вейн знизав плечима.

— Важко сказати. Можливо, ви схильні до циклічних реакцій, а може, й наркотики не зовсім чисті. Але таке більше одного разу не трапляється. Повірте мені, Громадянине Баррент, вживання наркотиків дає насолоду. Гадаю, наступного разу вам сподобається.

І далі тремтячи від побаченого, Баррент був певен, що наступного разу для нього не буде. Він не хотів ще раз пережити цю маячню.

— Я вже став наркоманом? — поцікавився він.