Читати книгу - "Марсові онуки, Олександр Петрович Казанцев"

Олекса взяв у руку голуба. Здавалося, він дихав зовсім нормально. Чорні бусинки його очей поблискували. Це був звичайнісінький сизий голубок.

— Ну, лети, віснику миру! — напучував Олекса і підкинув голуба.

Голуб спочатку затріпотів і піднявся по вертикалі мало не до хмар. Потім почав повільно махати крилами зовсім не по-земному, не по-голуб'ячому, хутче як чайка, що летить над хвилями. Щільна атмосфера дозволяла йому ширяти. Він став кружляти навколо ракети.

Дослідники з цікавістю стежили за ним.

І раптом чорною блискавкою вихопився з-за низької хмари крилатий звір з вищиреною зубастою пащею і на мить закрив голуба перетинчастим крилом. Потім трохи не впав на каміння, злетів над ним і сховався в туманних вершинах.

Голуб зник.

Собака гарчав. Шерсть у нього на загривку стала дибом.

— Це птеродактиль, — констатував Богатирьов. — Шкода сизого.

— Що ж ви не стріляли в цю гадину! — накинувся на Доброва Олекса.

— Стріляти тільки в крайньому разі, обороняючись, — суворо застеріг Богатирьов. — Роман має рацію. Витримка у нього є. Шкода голубочка. А справу свою він зробив.

Добров випустив на каміння варана. Ящірка пожвавішала, забігала, залізла на камінь, сповзла з нього, притаїлася, вистромила голову і стала озиратися, немовби виглядаючи здобич.

— Чує, що світ гадів тут, — зауважив Добров.

Пуля загарчала, дивлячись у гущавину. Туман зник. Високо в червонястому небі пливли білі хмари.

Ілля Юрійович наказав дати планеру американців радіопеленг.

Добров почав монтаж автоматичної станції, спущеної Олексою через люк.

Птеродактилі зникли разом із туманом.

Ілля Юрійович ходив тепер з рушницею і автоматом сюди-туди, допитливо придивляючись до гущавини, мовчазної і загрозливої.

Пулька тривожно обнюхувала каміння.

Добров, працюючи, щось мугикав собі під ніс. Викрутка двічі зривалася й падала на каміння. У рукавицях все ж незручно було працювати.

Та ось він увімкнув станцію із світловою батареєю, яка заряджалася від денного світла. Тепер хоча б що скоїлося з дослідниками, прилади, захищені яйцеподібною бронею, триста днів записуватимуть венеріанську погоду, фотографуватимуть небо й навколишню місцевість, а на випадок наближення якої-небудь істоти знімуть її на кіноплівку. Через триста днів потужний радіоімпульс, пробивши іонізований шар венеріанської атмосфери, надішле на Землю в сотню тисяч разів прискорений запис звіту, який розшифрують, сповільнять і відтворять прилади на Землі.

Перші істоти, відбиті на плівці, зображення яких майже через рік побачать люди на екранах Землі, — три радянські зорельотчики, що обнялися перед об'єктивом станції.

Олекса схопив Іллю Юрійовича за руку, показав на небо.

Над їхніми головами, мало не зачепивши верховіття папоротей, пролетів планер.

Олекса замахав руками, перестрибуючи з каменя на камінь. Планер зник…

За ним, ніби наздоганяючи, мчали за вітром рослини з розчепіреним корінням.

— Кепсько, — сказав Ілля Юрійович.

Пулька заскиглила.

Аллан Керн і Гаррі Вуд стояли на димучій купині посеред туманного болота й дивилися один на одного.

Все було зрозуміло без слів. Загинув не тільки планер з апаратами дальнього радіозв'язку — загинули запаси продовольства, а найголовніше, запаси кисню…

Залізний Джон повільно повертав шоломоподібну голову й запасався враженнями.

Навколо трясовині тяглася вузька смуга сухішого грунту, за яким похмурою стіною підіймалися зарості папоротей. Їхні вершини ховалися в клочкуватому тумані.

— Про цю картину я мріяв на Землі, — трохи насмішкувато сказав Гаррі Вуд. — Мені завжди здавалося, що я вже бачив це…

— … у кам'яновугільних шахтах, — похмуро відгукнувся Керн. — Там зустрічаються відбитки цих бісових рослин, інколи навіть скам'янілі стовбури. Сподіваюсь, у венеріанській кам'яновугільній шахті через сто мільйонів років натраплять на наші скам'янілі тіла і ми попадемо в музей.

— Сказати правду, шефе, я вважав би за краще іншим шляхом сприяти розквіту науки.

— На жаль, у нас не лишилося шансів повідомити в газети, що ми бачимо.

— Ви хочете сказати, що росіяни не шукатимуть нас?

— Не будьте бебі в окулярах з національною премією в кишені, — посміхнувся Керн. — Росіяни заправляться паливом у вашої невтішної вдови Мері, доставлять на Землю сенсаційні експонати і одержать всі премії, що належать вам.

— По-перше, я ще не одружений…

— Боюсь, ви так і залишитесь нежонатим.

— По-друге, як же ми?

— Нас почали б шукати, коли б на «Знанні» були не люди, а роботи. І тільки тоді, коли б у цих роботів було вимкнуто «самозбереження». Який розумний наважиться йти на загибель, продираючись п'ятдесят миль через ці чортові джунглі, драгви, морську протоку? І тільки для того, аби пересвідчитися, що ми вже задихнулися без кисню.

— Все ясно, сер. Почнемо з цього, — сказав Гаррі і став рішуче скидати з себе шолом.

— Божевільний! — вигукнув було Керн, та махнув рукою. — А втім… Це право кожного з нас.

Гаррі скинув шолом. Чоло його спітніло, груди судорожно піднімалися, рот широко розкрився.

— Носом… дихайте носом, Гаррі, — порадив Керн, що уважно стежив за ним. — Матимете кисню на двадцять п'ять процентів більше.

— О'кей, шефе! — відгукнувся Гаррі; голос його лунав глухо. — Дихаю… І, здається, живий…

— Це справді цікаво, Гаррі.

— Це шанс, шефе.

— Не вмерти довше? Що ж, тоді доведеться розвідати берег.

Гаррі сів на купину. Він важко дихав. Повітря було гаряче й вологе, насичене