Читати книгу - "Чорні зорі, Володимир Іванович Савченко"

Насилу мені вдалося його переконати, що я так не вважаю.

Взагалі він має рацію, якщо не математично, то психологічно: ще далеко не все ясно, і в кожній неясності може ховатися те очікуване Несподіване, яке прийнято називати відкриттям.

5 червня. Провадимо досліди. Підійшли до теплових мезонів і все частіше й частіше одержуємо після опромінювання препаратів нуль радіоактивності. Мені вже належить відпустка, але брати її зараз не варто: в лабораторії так мало людей. Бісів Яшко! Тепер мені доводиться працювати і за себе й за нього. А іншого інженера замість нього нам тепер не дають. В наші досліди вже ніхто, здається, не вірить…

27 червня. А цей Вебстер, мабуть-таки, набрехав. Не всі речовини відштовхують уповільнені мезони. Сьогодні опромінювали свинець, причому настільки уповільненими мезонами, що голубий промінчик перетворився на хмаринку. І свинець “вбирав” мезони! Мас-спектрографічний аналіз показав, що в ньому, замість звичайних ста п’яти нейтронів у ядрах, стало по сто тридцять-сто п’ятдесят чотири! По суті, це вже не свинець, а іридій, реній, вольфрам, йод з незвичайно великим вмістом нейтронів в атомах.

Видно… а втім, ще нічого не видно.

5 липня. Одержали з вісмуту стійкий атом цинку, що має сто сімдесят дев’ять нейтронів, замість звичайних тридцяти шести! Щоправда, тільки один атом. Та справа не в кількості: він стійкий, ось що важливо! Такий “цинк” більш, ніж утричі густіший від звичайного…

16 липня. Цей день треба позначити в календарі великими літерами: шістнадцяте липня тисяча дев’ятсот… Цю дату карбуватимуть на мармурових плитах, тому що ми — одержали!!! На останньому подиху, вже майже зневірившись, — одержали!

Ні, зараз я не можу докладно: я ще й досі немов п’яний і спроможний писати тільки великими літерами та знаками оклику. Мені хочеться не писати, а відчинити вікно і закричати в ніч, на все місто: “Гей, ви, хто спить під місяцем і супутниками! Чуєте? Ми одержали нейтриди!”

17 липня Колись популяризатори, змальовуючи цю подію, прикрашатимуть її з властивою їм фантазією А було так: троє інженерів, які після сотень дослідів уже втомилися чекати і навіть у розмові поміж собою уникали слова “нейтрид”, раптом почали одержувати під час останніх опромінювань Велике Несподіване: свинець, що перетворювався на важкий радіоактивний йод, надважкий стійкий атом цинку з атома вісмуту… Вони вже стільки разів розчаровувалися, що тепер боялися повірити: ось воно!

…Опромінювали ртуть.

Був звичайний собі день. Вітер гнав по небу купчасті хмари, і в лабораторії ставало то сонячно, то сіро. В залі розгулювали протяги. Іван Гаврилович вже схопив нежить і чхав.

Настала саме моя черга працювати біля мезонатора. Все, що я робив, було таке звичайне, що тепер навіть нудно про це писати. Завантажив ванночку із ртуттю, увімкнув насоси для відкачування повітря, щоб підвищити вакуум, далі почав настроювати пучок мезонів.

У перископ добре було видно, як над опуклим срібним дзеркальцем ртуті у ванночці з’явився прозорий голубуватий промінь. З ванночки в усі боки заклубочилось біло-зелене сяйво: ртуть дуже випаровувалась у вакуумі, і це світилась її пара, збуджена мезонами. Я крутив потенціометр, підсилював гальмуюче поле — мезонний промінь трохи змінився у відтінках, почав розмиватися в хмаринку…

Раптом (я навіть здригнувся від несподіванки) зелене світіння ртутної пари зникло, залишився тільки розмитий пучок мезонів, і світло його тремтіло, неначе полум’я газового пальника. Я ледь-ледь повернув потенціометр — ртутна пара засвітилася знову. Мабуть, вираз обличчя у мене був дуже розгублений, бо Іван Гаврилович підійшов і стиха запитав:

— Що там у вас?

— Та ось… ртутна пара зникає… — відповів я чомусь пошепки. — Ось погляньте…

Ртутна пара то здіймалася зеленими клубками, то зникала від найменшого повороту ручки потенціометра. Скільки ми дивилися, не знаю, але очі вже сльозилися від напруження. І раптом мені здалося, що голубе дзеркальце ртуті у ванночці повільно, з швидкістю хвилинної стрілки, почало опускатися.

— Осідає… — прошепотів я.

Іван Гаврилович глянув на мене з-під окулярів ошалілими очима і наказав:

— Запишіть режим!

Що було далі, протягом наступних трьох годин, поки осідала ртуть у ванночці, я й сам добре не пам’ятаю. В голові була якась порожнеча, цілковита відсутність думок…

Підійшов Сердюк, підійшла Оксана. Всі ми то разом, то поодинці дивилися в камеру, де повільно і незбагненно осідала ртуть. Саме осідала, а не випаровувалась, бо пари не було. Іван Гаврилович курив, потім клав руку на серце, морщився, ковтав якісь пілюлі і все дивився в перископ. Ми всі були немов у лихоманці — боялися, що це незрозуміле раптом чомусь припиниться, що більше нічого не буде, що, взагалі, все це нам тільки здається…

Та ось осідання й справді припинилося: над рештками ртуті знову заклубочилась зелена пара. У Івана Гавриловича на лисині рясно виступив піт. У мене по спині забігали мурашки. Ми чекали ще з півгодини, але ртуть більше не осідала. Врешті, Голуб хрипко сказав:

— Вимикайте, — і важко зійшов на мостик, до допоміжної камери, звідки виймають ванночку.

Сердюк вимкнув мезонатор. Голуб перевів маніпуляторами ванночку в допоміжну камеру, простяг руку до моторчика, який відчиняє люк.

— Іване Гавриловичу, радіація… — несміливо нагадав я (адже ртуть після опромінювання могла стати дуже радіоактивною).

Голуб подивився на мене, примружився; в очах у нього з’явилася весела зухвалість.

— Радіації немає, не повинно бути, — мовив він, одначе підніс до ванночки сталевими пальцями маніпулятора трубочку індикатора. Стрілка лічильника в бетонній стіні камери не ворухнулася. Голуб задоволено гмукнув і відчинив люк…

Коли ртуть злили, на дні ванночки побачили чорну пляму завбільшки з п’ятак. Подивилися на неї проти вікна: пляма блиснула якимсь дивним чорним