Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

Сама ж Iва­ни­ха Ду­би­ха, стро­га i бо­го­мiльна, що­не­дi­лi i свя­­та хо­дить з донькою своєю уд­вiй­цi до хра­му бо­жо­го, а зи­­мою їздять…

***

Молодий Гриць, го­до­ва­нець ба­га­ча Ми­хай­ла Дон­чу­ка в Тре­тiв­цi, не­да­ле­ко угорської гра­ни­цi, дiз­нав­ся до­во­лi ра­но про те, що вiн не рiд­на йо­го ди­ти­на, а чу­жа, пiд­ки­не­на, яку знай­де­но ко­лись в лах­мiт­тi на призьбi. Хо­ча йо­го гос­по­да­рi, чи, як вiн їх звав, батько-ма­ти йо­го, i доб­ре дер­жать, i гар­но зо­дя­га­ють, то гос­по­ди­ня, роз­лю­тив­шись iно­дi, зак­ле­не йо­му на доб­ре. I в та­ких влас­не хви­лях за­чу­ває, що вiн "прой­дис­вiтське на­сiн­ня", що в "ци­ганськiм", за­ку­ре­нiм ла­х­­мiт­тi опи­ни­ло­ся на "гри­зо­ту" та жу­ру доб­рим лю­дям пiд їх спо­кiй­ною стрi­хою.

При та­ких на­го­дах пе­рей­мав Гри­ця та­кий жаль i туск [14] до всього ту­тей­шо­го гiрсько­го свi­ту, що був би йшов, ку­ди очi нес­ли, щоб лиш не чу­ти i не ба­чи­ти тут нi­чо­го. Та не лиш то­дi про­ки­дається в нiм якась чуд­на ту­га в сер­цi до да­ле­чи­ни… i iн­шо­го свi­ту. Нi. То не­щас­не по­чут­тя не дає йо­­му i в мир­них хви­лях спо­кою. Не дає ос­та­ва­ти­ся дов­го на од­нiм мiс­цi, че­рез що, го­лов­но, i наб­рав­ся вiн вiд гос­по­да­рiв як­най­бiльше лай­ки, а ча­сом i бiй­ки. Зас­тав­ля­ють йо­го iно­дi дог­ля­да­ти вiв­цi; вiн дог­ля­дає день, два або й чо­ти­ри доб­ре i щи­ро. А да­лi нi з сього нi з то­го по­ки­не все ста­до i по­во­лi­четься в цiл­ком про­тив­не мiс­це, де не­має нi до­во­лi па­шi, нi во­ди. Або знов прис­та­не до ча­ба­нiв з то­ва­ром, або до па­руб­кiв з кiньми… i тут пов­то­рюється те са­ме, до­ки i не при­во­лi­четься, нi­би на­си­тив­шись тою вiд­мi­ною мiсць, до­до­му.

Одного ра­зу, вже як сiм­над­ця­ти­лiт­нiй хло­пець, вiн виб­рав со­бi що­най­кра­що­го ко­ня гос­по­да­ря i да­вай об'їжджа­ти чо­гось су­сiд­нi се­ла. Що на­шу­ка­ли­ся, на­жу­ри­ли­ся гос­по­да­рi за хлоп­цем - вiн про­пав без слi­ду, мов у во­ду впав. Аж сьо­мо­го дня знай­шов йо­го гос­по­дар спо­кiй­но­го пiд сто­гом ко­ло ко­ней без ка­пе­лю­ха на го­ло­вi, ко­ли ви­те­су­вав дов­гу па­ру­боцьку со­пiл­ку.

- А ти, оп­риш­ку, ку­ди уга­няв цi­лий тиж­день на ко­нi? - на­ки­нув­ся на нього гос­по­дар, вхо­пив­ши йо­го за гус­ту чор­ну чуп­ри­ну та по­тер­мо­сав­ши нею по щи­рос­тi.

- Я об'їздив су­сiд­нi се­ла, - вiд­по­вiв Гриць з най­бiльшим су­по­коєм, ос­во­бож­да­ючи так са­мо свою гар­ну го­ло­ву з дес­по­тич­них рук гос­по­да­ря-батька, - роз­пи­ту­вав за скрип­кою.

- За скрип­кою? - крик­нув гос­по­дар i аж вит­рi­щив очi з чу­да. - То я те­бе до скри­пок ви­ко­хав i дер­жу? Та най­до­рож­чо­го ко­ня до проїздок три­маю? Че­кай, не­пот­рi­бе без­го­ло­вий, че­кай! - гу­кав на все гор­ло. - Ади, чо­го вже не при­ду­мав в своїй го­ло­вi - скрип­ки! Тьфу!!

- Коневi не ста­ло­ся нi­чо­го, - вiд­ка­зав Гриць спо­кiй­но. Я ко­ня дог­ля­дав i пильну­вав. А ди­вiть, вiн он аж виб­лис­ку­є­ть­ся до сон­ця, та­кий си­тий i го­до­ва­ний. А ме­нi тре­ба скри­п­ки, до то­го i за­хо­пи­ла ме­не охо­та по­ди­ви­ти­ся в су­сiднє се­ло. Скуч­но, тат­ку, на од­нiм мiс­цi си­дi­ти, то­му я поїхав. А ро­бо­ту не та­ку вже страш­ну я за­ли­шив, са­мi знаєте, то­му й поїхав. Ко­ли ро­бо­та пе­ку­ча, я не ки­ва­юсь, а ко­ли не­ма, я то­дi їду. От що!

Господаревi, нi­би з за­чу­ду­ван­ня, аж мо­ву вi­дiб­ра­ло. Ру­ка знов пiд­ня­ла­ся, щоб опи­ни­ти­ся, як пе­ред­ше, на го­ло­вi хло­п­ця, але не го­ден був. Гриць пог­ля­нув на нього та­ки­ми вже чуд­но сум­ни­ми, а за­ра­зом щи­ри­ми очи­ма, що вiн ли­ше сплю­­нув i, зак­ляв­ши щось пiд ву­сом, вi­дiй­шов.

Гриць ус­мiх­нув­ся, вiд­гор­нув­ши пиш­не во­лос­ся з чо­ла, що шов­ком зсу­ну­ло­ся при тор­ган­нi, i взяв­ся да­лi до своєї ро­бо­ти. Батько знов своє, - ду­мав вiн, - а вiн своє. Вiн хо­тiв со­бi кон­че роз­до­бу­ти скрип­ку, пов­чи­ти­ся на нiй гра­ти, щоб, дог­ля­да­ючи iно­дi ху­до­бу чи вiв­цi вер­ха­ми, не бу­ло так ту­ж­но i сум­но на са­мо­тi, щоб не гна­ло з мiс­ця на мiс­це; i от та­­ки не ус­пiв. Та за­те вiн ви­те­ше со­бi те­пер со­пiл­ку, i як за­г­рає на нiй, всi дiв­ча­та на тан­цях ста­нуть ок­руг нього i бу­дуть слу­ха­ти та раз пла­ка­ти, раз са­мi гу­ля­ти. Гей! га! - ус­мi­х­нув­ся Гриць на са­му та­ку при­над­ну дум­ку. Гей! га! Що йо­­му гос­по­дар…

Але гос­по­ди­ня-ма­ти, роз­вi­дав­шись, ку­ди i по­що гу­ляв вiн на най­кра­щiм ко­нi сiм день, приб­ра­ла­ся до нього iнак­ше, хоч вже як йо­го лю­би­ла i при доб­ро­му наст­рої лас­ка­ва бу­ла, од­нак, роз­лю­тив­шись, що раз за­га­да­ла - не да­ру­ва­ла.

- Пройдисвiте! - на­ки­ну­ла­ся на нього, ко­ли увiй­шов у ха­ту, i не на­ду­му­ючись дов­го, вда­ри­ла йо­го ши­ро­кою до­ло­нею по що­цi.

- Пройдисвiте! - гу­ка­ла по своїй ско­рiй вда­чi. - Га­даєш, час бо­жий на те, щоб йо­го пус­то-дур­но на ко­нi про­гай­но­ву­­ва­ти? По­пам'ятаєш ти ту поїздку, - кри­ча­ла, роз­ма­ху­ю­чись вдру­ге ука­ра­ти хлоп­ця. - По­пам'ятаєш! - Та не вспi­ла се по раз дру­гий вчи­ни­ти. З хлоп­цем зро­би­ла­ся та­ка змi­на, що во­на здер­жа­ла­ся.

Мов га­дю­кою вко­ле­ний сам бо­ярин який­сь, опи­нив­ся Гриць близько ко­ло неї i, стис­нув­ши, нi­би клi­ща­ми, її ру­ку, про­цi­див:

- Я не прой­дис­вiт, - го­во­рив зi зво­ру­шен­ня i оби­ди по­гас­лим го­ло­сом, - я не прой­дис­вiт. Я ваш син. А ко­ли ви­пи­ра­є­те­­ся то­го, що лиш ви­хо­ва­нець, то не без­чес­тiть. Хлiб ваш ду­р­но не їм; як знаю, вiд­роб­ляю. А що не роб­лю стiльки, скi­льки вам за­хо­чується, то дай­те ме­нi спо­кiй. Я со­бi пi­ду вiд вас i не вер­ну. На моє мiс­це прий­мiть со­бi най­ми­та, i бу­де вам лiп­ше. Ме­нi не все хо­четься ро­би­ти, то­му й не роб­лю. I ро­би­ти не бу­ду. Ро­зу­мiєте? А пам'ятай­те, я не най­мит ваш!! Що у вас з'їв, то вже i вiд­ро­бив. - I, лус­нув­ши з не­опи­са­ною по­гор­дою i гнi­вом двер­ми, вий­шов. В йо­го ру­хах i го­­ло­сi бу­ло стiльки при­ка­зу­ючо­го i гор­до­го, що гос­по­ди­ня вмовк­ла i по­бi­лi­ла. - Тьфу! - сплю­ну­ла I хрес­ти­ла­ся. - А се що та­ке? Ко­го я маю в ха­тi? Прий­ма­ка, бо­яри­на чи по­по­ви­ча? Ади який го­нор ма­мi вiд­дав, двер­ми пiд но­сом, мов жи­до­вi, лус­нув, i вiн не "прой­дис­вiт", йо­го не "без­чес­тiть". Ми­­хай­ле, ви чу­ли? - клик­ну­ла в дру­гу ха­ту до гос­по­да­ря, звi­д­ки й без то­го ви­су­ну­ла­ся ви­со­ка, те­пер в низьких две­рях по­хи­ле­на пос­тать са­мо­го гос­по­да­ря.

- Та чую, - вiд­ка­зав вiн. - Та що ж?

- Що? - кри­ча­ла жiн­ка, - ви ще пи­таєте, що? Адiть, за ваш хлiб-сiль який го­нор вiд­дав.

- Та не драз­ни-бо йо­го вже стiльки тим "прой­дис­вi­том" та "прой­дис­вi­том". Ти ба­чиш, вiн вже та­кий вдав­ся на мiс­цi до­в­го не ви­си­дить. То i що з ним вдiєш? Уби­ти йо­го за те