Читати книгу - "Чоловік на годину, або Ненавиджу 8 Березня!, Ялинка Ясь"

Роза кивала, дякувала, знову вибачалася, а я відчула, що перетворююся на крижану статую. То він… сантехнік? Справжній? Але ж... Ірка ж говорила чоловік за викликом... Перекидаю погляд на атлета, що стоїть на кухні Рози, потім на саму Розу. Ні, все одно нічого не розумію.

Голіаф підхоплює мене під руку і веде вниз. Відбирає ключі із задеревенілої руки. А я в повному шоці дивлюся на табличку з номером дев'ять на своїх дверях.

… І починаю істерично сміятися. Табличка з номером шість дивним чином перекинулася, перетворившись на дев'ятку. Пазл складається.

-Так ви... і справді... Голіаф? - сміюся до гикавки. Чоловік дивиться на мене дивним поглядом, заводить у квартиру, зачиняє двері.

-Правда! - відповідає коротко і йде в кухню. Йду слідом і продовжую хихикати, як повна дурепа. Але побачивши, на що перетворилася моя кухня…

-Мамо! - кричу, і ледь на осідаю на підлогу, але послужливий Голіаф хапає за лікоть і саджає на табуретку.

Ми прибирали наслідки потопу години дві, якщо не більше. А текти зі стелі перестало лише за годину. Я ревла як віл, вбиваючись над новою кухнею. Та постраждала не лише вона. Ламінат у коридорі та спальні, швидше за все, доведеться міняти.

Чоловік мене не покинув. Підібгавши губи, вимочував воду нарівні зі мною і навіть жодного разу не пікнув. Я кидала на нього косяки і ніяк не могла зрозуміти, чому він не пішов? До його обов'язків зовсім не входить усувати наслідки мого затоплення. Проте, була дуже щаслива його присутності.

Коли роботу було завершено, ми, мокрі, брудні, захекані, сіли на табурети в кухні і подивилися один на одного.

-Дякую, - прошепотіла я, зніяковівши, представивши на кого стала схожа після слізної істерики та потопу. Щоправда, і він не кращий. Комбінезон та чорна футболка наскрізь промокли, обличчя брудне.

-Будь ласка! - відповів мужик і, раптом, посміхнувся. Посмішка була красива і серце пропустило кілька ударів. Якщо він ще раз так посміхнеться, то я знову втрачу голову. Відкашлялася, відвернулася.

-Чому ви мене не покинули і допомогли з прибиранням? – спитала тихо.

-Не в моїх правилах кидати жінок у біді. Та й ви обіцяли мені вечерю… чи вже передумали? - піднімаю на нього очі і таки тону в посмішці. Чорні очі дивляться на мене спокійно, вже не вируючи поглядом.

-Н-не передумала... - булькочу, - ось тільки нам, напевно...

-Треба в душ? - закінчує думку чоловік.

-Т-так... Ваш одяг... - тут на думку спадає ідея, - а якщо ми його випраємо і повісимо на батарею? За кілька годин просохне! Я видам простирадло, загорнетеся… Що скажете?

-Боюсь, що іншого варіанта у мене немає, виходити на мороз у мокрому одязі не хочеться. Поки добігу до машини - заледенію! Довелося її залишити на стоянці біля супермаркету, біля вашої оселі не знайшов де припаркуватися!

-От і добре! Тоді йдіть у душ, роздягайтеся та кидайте мені одяг! - збігала до спальні, тільки зараз помітивши, що все ще в туфлях. Винесла гостю рушник, простирадло і спровадила у ванну. Не встигла завантажити пральну машину на кухні, як він вийшов, загорнутий у простирадло.

Я ледве стрималася, щоб не присвиснути. У цьому «одязі» він став схожим на римського бога! Широкі м'язові плечі, що переходять у рифлені руки, видавали в ньому людину, яка активно займається спортом. Без підборів я стала одного з ним зросту, але чомусь відчула себе дрібною.

Нервово проковтнула і пробелькотіла:

-Ви так швидко...

-Військова звичка, ніяк не позбудуся, - знизав плечима.

-Ви військовий?

-Колишній. Спецназ. П'ять років, як вийшов у відставку, а все ніяк не позбудуся звички робити все швидко.

-Ого... Спецназ! - подивилася на свого гостя іншим очима, - від чого такий дивний вибір професії зараз?

-Чому ж дивний? Хороший бізнес! Прибутковий, між іншим.

-Тобто, як? - не зрозуміла я.

-«Чоловік на годину» – це моя фірма, – пояснили мені.

-Ваша? А чому ж ви самі…

-Форс-мажор, - була відповідь, - довелося змінити свого хлопця, у нього син народився.

-А-а-а...

-То що, прекрасна незнайомка, буде сьогодні вечеря? - і знову посміхається.

-Б-буде... ось тільки з душу вийду, зачекайте, будь ласка! – усвідомлюю, що знаходжусь у тій самій брудній сукні та червонію.

-Хоч ім'я скажіть, красуне? - мчить у слід.

-Тетяна... -  відчуваю, як у мене виростають крила.