Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

Він підвівся і підійшов до вікна, затуливши своєю громіздкою постаттю майже весь вид на похмурий сад. Замість нього над столом зависла хмара цигаркового диму, ніби четвертим співрозмовником був який-небудь дух із потойбіччя. 

— А що можете сказати про того молодого суб’єкта? — ​не озираючись, запитав майор. — ​Звідки він? Чим займається? Де мешкає? 

Вайсманн стенув плечима. 

— Інтелігентний, стриманий… Можливо, інженер або вчитель. Думаю, мешкає тут, у Бадені. 

— Або курортник, — ​припустила Клавдія. — ​Лікує шлунок, наприклад. 

— Хтозна, хтозна… Стривайте, — ​раптом осінило ювеліра. — ​Від нього справді чувся запах медикаментів. 

— Ну от, — ​вдоволено мовила жінка. 

— А може, він просто доглядає хворого родича? — ​припустив Фішер. 

— Або ж лікар за фахом, — ​додав Вайсманн. 

— Словом… — ​Фішер повернувся до присутніх. — ​Нашим філерам є над чим працювати. І вже точно доведеться побігати. 

Здавалося, майор вирішив таким чином завершити розмову, проте Вайсманн не поспішав іти геть. 

— Мусимо обговорити ще одне питання, пане Фішере. 

— До ваших послуг. 

— Питання… грошей, — ​тут він покосився на Клавдію, — ​мені, зізнаюся, не надто зручно при дамі. 

— Насамперед пані Шраґмюллер — ​наша з вами колега і моя права рука, — ​відповів майор, — ​тож забудьте про те, що вона жінка. 

«Забудеш тут», — ​майнуло у Вайсманна в голові. Її вродою він обпікався, як гарячим залізом. І хоч був уже чоловіком в літах, з подивом помічав, як не в силах стримати сороміцькі фантазії, від яких червонів так, ніби розповідав їх уголос. Втім, справу слід було доводити до кінця, тому він продовжив: 

— Я витратив п’ять тисяч марок готівкою на купівлю цього персня. І ще десять тисяч мушу викласти за два тижні. Все це зроблено в інтересах A III b. 

— Хочете сказати, що загалом ваші видатки складають п’ятнадцять тисяч марок? — ​уточнив Фішер. 

— Саме так. 

— І це справжня вартість тієї коштовності? — ​майор вказав на перстень, який весь цей час ювелір не випускав з рук. 

— Відверто кажучи, ні, — ​зізнався той. — ​Така річ коштує дорожче. 

— Наскільки дорожче? 

— Десь у півтора рази. 

— От і чудово, тоді просто залишите її собі. Звісно, не зараз. А згодом, коли вона вже нам не знадобиться, — ​підсумував офіцер. 

— Але ж це речовий доказ, — ​засумнівався ювелір. 

— Ми не поліція, пане Вайсманне, — ​сказав Фішер, — ​тому просто заберете персня собі. 

— Вам легко казати, — ​поскаржився ювелір. — ​Будьщо зі скарбу Бобровського притягує неприємності. 

— Які ще неприємності? — ​майор потроху втрачав терпіння. 

— Гадаєте, я зможу легко його продати? Так само легко, як продали мені? Шанси наштовхнутися на якого-небудь головоріза з російської «охранки» в мене будуть чималі. 

— Послухайте, пане Вайсманне, — ​видихнув Фішер, — ​ви не штатний працівник Третього відділу, й гарантувати винагороду від Генштабу я вам не можу. Звісно, ми платимо своїм інформаторам, але ці гонорари значно менші, ніж сума, про яку йдеться. Я пропоную дещо інше… — ​чоловік підніс до рота склянку й вихилив звідти залишки бренді. 

— Дещо інше? — ​нетерпляче перепитав ювелір. 

— Коли ми відшукаємо золото, то, гадаю, зникнення невеликої частини злитків ніхто не зауважить. Саме злитків, а не прикрас, які можна впізнати. Там же є злитки, пане Вайсманне? 

Чоловік кивнув. 

— От і чудово, — ​промовив Фішер, — ​тож тільки після того, як ви візьмете зі скарбу свою винагороду, ми передамо його прусському Генштабу. Не раніше… Сподіваюся, тепер ми домовились? 

Вайсманн, звісна річ, мав сумніви щодо цієї угоди, проте згодився. Ювелір потиснув на прощання руку Фішеру і вклонився Клавдії. «Нехай буде так, — ​думав він, прямуючи до свого автомобіля. — ​Наразі так… А далі — ​побачимо». 

У той самий час Фелікс Краут блукав вулицями Бадена, почуваючись щасливим, але добряче розгубленим. Щасливим, бо мав у кишені п’ять тисяч марок, і марно намагався пригадати, чи колись у житті бачив таку суму. Думка про те, що за два тижні він отримає вдвічі більше, зводила його з розуму, змушуючи прискорювати крок і хаотично будувати в голові найсміливіші плани на майбутнє. На їхнє спільне з Ґретою майбутнє. А розгубленим — ​бо ця удача виявилася несподіваною, як Господнє диво. До того ж він ще не виконав доручення, хоч це й здавалося дрібницею… Та, попри всі сумніви, одне Краут знав напевно — ​цих грошей він вже нікому не віддасть! Це, можливо, його єдиний шанс попрощатися із сірим існуванням. Стати кимось іншим, ніж звичайним асистентом психіатра в клініці для душевнохворих. 

Десь за пів години блукань Фелікса врешті осінило, що вештатись містом з такими грішми небезпечно. Хоч і в білий день. Краще піти додому й заховати їх у надійному місці, лишивши в портмоне якусь там сотню-дві. 

Опинившись знову в помешканні, чоловік довго вибирав сховок. Можна заховати поміж книжок, зашити в підкладку старого кожуха, зробити в шухляді подвійне дно… А хоча… Чому б їх не покласти просто в банк? 

Розмірковуючи, Фелікс непомітно для себе вмостився на ліжку, підібгавши ноги, й заснув, обійнявши пачку купюр, наче своє немовля. 

Прокинувся він, коли в кімнаті вже сіріло. «Котра година?» — ​це питання гучним дзвоном вдарило в його голові, й він злякано схопився на ноги. Пачка з грішми впала на підлогу, й чоловік рвучко їх підняв. У голові запаморочилося від надто різкого руху. 

Фелікс сів на край ліжка, дочекався, коли минуть памороки, й витягнув з кишені годинника. Була шоста. У клубі треба бути о сьомій. До того ж слід вийти з дому раніше, ніж повернеться Ґрета. Тоді він не муситиме пояснювати, куди йде, точніше, не брехатиме їй. 

Де сховати гроші, він так і не придумав, тому запхнув їх знову в кишеню. Поки що це видавалося найнадійнішим місцем. Після цього Фелікс вмився холодною водою і сяк-так причесав волосся. Глянув на себе в дзеркало й скривився: вигляд мав стомлений, одяг зім’ятий, як у волоцюги. Проте гаяти часу більше не міг. Чоловік вийшов з дому й рішуче попрямував туди, де, як він пам’ятав, був клуб «Пігмаліон». 

Ні він сам, ні жоден із його знайомих не могли похвалитися, що колись потрапляли всередину цього клубу. Загальновідомим був факт, що туди щовечора з’їжджається виключно богема: мільйонери, найблагородніші дворяни та політики найвищих рангів, кожен з яких за вечір протринькує цілі статки. 

Як потрапити всередину, він також не думав аж до моменту, коли кремезний охоронець, одягнений у вечірній фрак, перегородив йому дорогу. 

— Чи є у вас запрошення, шановний пане? — ​з награною люб’язністю запитав він у Фелікса. 

— Я не збираюсь тут засиджуватися, тільки мушу виконати доручення, — ​відповів той. 

— Яке доручення? 

— Передати дещо певній особі, — ​твердо сказав Краут. —