Читати книгу - "Злодійка, яка смикнула лихо за косички"

Вона сиділа за столиком в бежевому шовковому халаті, перед нею залишки сніданку. Вона добре збереглася і була ефектною жінкою у свої далеко за сорок років. Ранкове сонячне світло, що лилося через скляне вікно, в однаковій мірі підкреслювало високі вилиці й делікатні зморшки навколо очей, довгий ніс, міцну щелепу і обвислу шкіру на шиї. Я в її віці так добре не виглядатиму. Хай йому пекло, я не виглядала так добре в моєму віці. Навіть без усіх цих шрамів, я не виглядатиму так добре.

Вона підвела свої сірі очі на мене і посміхнулася. Ми були знайомі, поверхово. Не достатньо, щоб називатися подругами. Я прочитала в неї на обличчі, що якщо я прийшла до неї з новинами про Корбіна, вони їй не сподобаються. Вона виглядала, як хтось, хто готується до поганих новин.

-- Амро. Сідай. Ти вже їла?

-- Я не голодна, дякую, -- я сіла. – Як в тебе справи, Естро?

-- Дякую, нормально.

-- Слухай. Мені прикро, що саме я тобі це розповідаю. Корбін мертвий.

Вона ненадовго заціпеніла, її гордовите, немолоде, прекрасне обличчя напружилося і стало нерухомим немов маска. На мить закрила очі.

-- Як. Скажи мені як.

Я розповіла їй. Про замовлення, і про еламнерця. Про жабу.

Вона захотіла побачити її, тож я показала.

-- Ось через що він помер, -- сказала вона і перш ніж повернути, довго її розглядала.

Вона ставила такі запитання, на які ніхто не хоче чути правдиві відповіді. Як він помер. Чи швидко.

Я нічого не прикрашала. Розповіла те, що сказав мені Клюге і що бачила сама. Естра запитала, чи причетний до цього посередник Корбіна, а я відповіла, що сумніваюся. Тоді потік запитань припинився, і вона просто сиділа, склавши руки на колінах, й дивилася в порожнечу. Вона не плакала. Вона не з тих, хто плаче.

-- Є ще дещо. Корбін був якимось аристократом. Здається, чорною вівцею.

-- Я знаю.

-- Тоді ти знаєш, що його сім‘я наробить галасу. Естро, покотяться голови. Вважай на себе, гаразд?

-- В мене є друзі, які вважають своїм обов‘язком захищати мене від будь-яких неприємностей. Але дякую за турботу.

Ми ще трохи посиділи, в незатишній для мене тиші. Думаю, вона навіть не помічала, що я все ще була поряд, поки я не встала, щоб йти.

-- Що ти збираєшся робити? – запитала вона.

-- Я? Змушу еламнерця заплатити.

Її погляд став твердим.

-- Зроби все, щоб він заплатив. Якщо щось потрібно, заходь. Тільки… щоб він заплатив.

Я кивнула.

-- Дай мені трохи часу, перш ніж почнеш шукати, гм, альтернативні варіанти, добре?

Вона невесело посміхнулася.

-- Скільки б часу не було потрібно, Амро. Корбін любив тебе. Довіряв тобі. Бачу, що це почуття взаємне. Затрать скільки потрібно часу, але зроби все правильно. Проте якщо з якоїсь причини не зможеш, дай мені знати. Щоб я могла вжити заходів. Домовились?

-- Ага. Це чесно.

-- Що будеш робити з тією жахливою статуеткою?

-- Ще не знаю. Може переплавлю. Може продам. Може викину в Оз.

Вона кивнула з кам‘яним обличчям.

-- Якщо надумаєш… позбутися її, Амро, я готова нею зайнятися. Принаймні це я можу зробити для тебе.

-- Дякую. Якщо щось, дам тобі знати.

Я пішла до виходу. Естра Хейг далеко не найгірша особа, яку варто мати на своєму боці. Вона мала певні впливи у Люсернісі. Її зв‘язки охоплювали всі суспільні верстви, від жорстоких вбивць до суддів Таємного Суду, аристократів і голів купецьких сімей. Хай йому пекло, хтозна, може вона була на ти з самим лордом Морно.

Я кинула на неї останній погляд. Все та ж немолода красуня, але за час нашої короткої розмови щось в ній згасло. Вона сиділа так само непорушно, але одна доглянута рука побіліла, стискаючи шовкову серветку.

Розділ 8

Залишилося знайти безпечне місце, щоб заховати ідола. Я не збиралася брати його з собою на розвідку вілли Гейруса, і вже точно, хай йому грець, я не збиралася залишати його вдома. Кращого місця, ніж житло Хольгрена я не придумала.

Я зайшла до м‘ясника і купила відходи з кістками для Кістки. Він залишався моїм підопічним, і я не хотіла зловживати шляхетними поривами Хольгрена. Тоді я знайшла екіпаж, що погодився підкинути мене аж до Доньчиного моста, а решту шляху пройшла пішки.

Коли я постукала, пролунав глухий гавкіт Кістки. Цим разом Хольгрен сам відчинив двері, Кістка намагався протиснутися повз його ноги. Хольгрен соромливо посміхався. Мені здалося вони не надто вжилися. Кістка шкірив зуби, пускав слину і товк хвостом об одвірок. Я погладила його по голові. Це було як гладити вкритий хутром камінь.

-- Привіт, Амро. Що там в тебе?

-- Ласощі для тварюки. – Я передала йому пакунок від м‘ясника. – А ще принесла ту штуку, про яку ми вчора розмовляли.

-- Чудово. Проходь, проходь. Сьогодні спекотно, вина хочеш?

-- Не відмовлюся.

Я зайшла і сіла на вкритий пилюкою диван.

-- Сьогодні вранці заходив інспектор Клюге.

-- Як пройшов візит?

-- А, нормально. Він питав про якусь Марфу. Я сказав, це моя сестра, приходила віддати мені пса. Ми трохи побалакали, він запитував про Корбіна. Я йому нічим не зміг допомогти, тож він пішов собі.

Він простягнув мені склянку. Сухе Каріборське. Не з дешевих.

--