Читати книгу - "Виграй мене , Ольга Манілова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не можу від нього очей відірвати, бо його вольовий погляд проштопує кожен клаптик моєї душі, наче десятки емоцій, що він силою втримує всередині, починають шматувати мої думки ткацьким станком.
Дуже-дуже складно стояти прямо.
Але я тримаюся.
У нього несподівано залізна енергія, ніби вона спочатку пропускає все навколо через бетонозмішувач, і намагатися їй чинити опір... це як намагатися відкинути будівлю, що звалилася на тебе.
— Добре, — жахливо чітко вимовляє Володя Варварук, не дозволяючи моїм рукам відсунутися ні на міліметр. — Я теж тут подумав. Добре. Тільки ні на який вокзал ми не поїдемо. Я відвезу тебе на станцію Пояски.
— Т-ти... Ти? Почекай...
Я заїкаюся, і мені не соромно.
Я ще й нервово сміюся, і за це теж не соромно.
І машинально намагаюся вириватися, і от соромно, що Кувалда лінивим рухом притягує мене назад.
— Зачекай, ммм... Навіщо ти? Це далеко, та їхати туди супер-супер довго. Ти?! Упевнена, що в тебе купа справ. Це недоречно, та й узагалі...
— Так виходить, що в мене повністю відсутні важливі справи, — усміхається він легко й упевнено, а його блакитні очі — відправляють у мій бік емоції вагою в центнер.
— Та бути такого не може! — теж усміхаюся я. — Адже ти навіть не знаєш, де це знаходиться...
— Люблю дізнаватися щось нове, — злегка нахиляє Кувалда голову. Його світле скуйовджене волосся тепер після стрижки більше нагадує жорстку щітку, ніж левову гриву. — Якраз подивлюся на кулінарну школу на станції Пояски.
— Та що там дивитися, послухай, — затинаюся я, — це знову непорозуміння. І не бреши, що в тебе немає справ!
— Я брешу? — майже гарчить він і реально струшує мене. — Це ти слухай сюди, дівчисько. Я не тільки старший за тебе на двадцять два роки, різниця між тобою і мною — більша, ніж ти прожила на цьому білому світі. Між нами століття, — заряджає він мені прямо в губи. — І якщо ти нездатна це усвідомити...
— Ой ну я відразу все зрозуміла, щойно я побачила, що ви лисієте, — намагаюся махнути рукою, але живі "наручники" заважають.
Можна радісно видихнути, коли громило мене відпускає, але, на жаль, я тут же крякаю в прямому сенсі цього слова. Бо Кувалда вириває в мене рюкзак і одразу лізе всередину.
— Ти що робиш!.. Спочатку викрадення, тепер грабіж, та що це таке!..
Відбиваю свій рюкзак назад, перевіряючи, чи всі наклейки пережили полон, а ці м'ясисті пальці навпроти нахабно відкривають вийнятий назовні гаманець.
— Скільки ти там на об'яві писала? — примружується він. — Чотириста гривень? Я згоден на п'ятсот.
Але Кувалда швидко замовкає, коли перераховує вміст моєї скарбниці, і, чесно зізнатися, — я готова вже дертися!
У гаманці в мене тільки дві з половиною тисячі, ну і що таке? Навіщо робити такий вигляд?
Він неакуратно впихає купюри назад, і кидає швидкий незрозумілий погляд у бік будинку.
— У мене є ще гроші, вони просто не тут, — заводжуся я, — і знаєте, лізти в чужі гаманці...
— Ага-ага, зрозуміло. Ходімо, — засовує він гаманець у мій рюкзак і штовхає мене до Уруса. — Хутко. Мовчки. Всередину. Зараз же!
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Виграй мене , Ольга Манілова», після закриття браузера.