Читати книгу - "Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова"

–– Залиш усі ці безглузді фантазії при собі, –– сказала суворо і відійшла від нього вбік.

І як тільки він примудрявся постійно до мене підступати? Опинявся поруч щоразу, скорочував відстань між нами і ніби хижак заганяв здобич.

Байсаров дивився на мене з таким виглядом, ніби питання нашого спільного проживання в тісній близькості давно вирішено. Сумніви зайві.

–– Ти можеш вибрати будь-яку кімнату, –– незворушно кинув чоловік. –– Але мій син залишиться тут.

Чудово. Чогось схожого я і чекала.

Хоча до вечора ще багато часу. Може я що-небудь і придумаю? Таке теж не можна виключати.

–– Гаразд, мені пора, –– насупився Байсаров. –– Ти поки розташовуйся. Я пришлю новий одяг просто сюди. Слуги все доставлять. Підбереш на свій смак.

–– Мене цілком влаштовує мій одяг.

–– Це? –– він скривився і хмикнув. –– Навіть обговорювати не стану. Моя жінка не стане носити такі обноски.

Сказавши це, Дем'ян пішов, а я так і застигла, не в силах дати йому відсіч. Емоції роздирали зсередини. З одного боку –– хотілося висловити все, що я реально думаю про те, що відбувається. З іншого –– чи розумно провокувати конфлікт, коли я і так тут у досить скрутному становищі?

Байсаров і справді здатний забрати мою дитину. Від нього взагалі можна очікувати абсолютно всього! Будь-якої підлості...

Але це не означає, що я почну його в усьому слухатися і виконувати накази.

Я пройшлася кімнатою, вивчила кожен кут. Поки що не уявляла, як вибратися з цієї пастки.

Золота клітка. Так, саме так усе відчувалося. Я ув'язнена в клітку. Але навіть звідси має бути вихід. Нехай поки що й проблема його знайти.

Трохи згодом слуги доставили нові речі.

–– Дякую, але мені нічого не потрібно, –– спробувала їм відмовити.

–– Вибачте, пан Байсаров розпорядився.

Покоївки заносили все більше пакетів і коробок. У мене буквально запаморочилося в голові від такої кількості вбрання та аксесуарів. Нехай я і не розглядала нічого, з самих упаковок було очевидно, що тут витрачено цілий статок.

Навіщо Дем'ян усе це затіяв?

–– Ви навіть нічого не відкрили, –– раптом випалила одна з покоївок, підходячи ближче до мене. –– Вам зовсім не подобаються ці речі?

–– Не знаю, –– видихнула здавлено. –– Вони мені просто не потрібні.

Жінка здавалася схвильованою, напруженою. Виникло таке відчуття, ніби вона чогось сильно побоюється.

–– Що відбувається? –– не витримала я. –– Здається, ви чимось сильно налякані.

Покоївка озирнулася на всі боки, інші слуги вже залишили апартаменти.

–– Будь ласка, візьміть хоч що-небудь, –– випалила вона, хапаючи мене за руку. –– Хоча б одну річ. Інакше господар... засмутиться.

Це слово не підходило для Дем'яна. Швидше вже він розлютиться. Ну так, усі мають слухняно виконувати його дурні накази.

–– Я подивлюся, –– пообіцяла їй.

Взагалі, мені й справді були потрібні нові речі. В ідеалі –– отримати б свої власні. Але Дем'ян цього не допустить.

Я зрозуміла, що хотіла б змінити одяг. Нехай і не просто зараз, але трохи пізніше. Мені в будь-якому разі доведеться приймати душ. Тут. Я відкинула цю думку подалі.

Прокинувся Бодя, і я знову пішла його годувати. Засиділася з малюком. Милувалася на нього і качала на руках, поки він знову не задрімав.

Повернулася в кімнату Байсарова і здригнулася, побачивши там Дем'яна.

–– Ти що, так нічого й не вибрала? –– похмуро запитав чоловік, кивнув на складені в коробках і пакетах речі. –– Я стільки всього замовив, а ти досі в цьому ганчір'ї?

…

–– Я хочу свої речі, –– знизала плечима. –– Думаю, простіше привезти їх із моєї квартири, ніж витрачати гроші на купівлю нових. До речі, я навіть не доторкнулася до них, тож ти сам можеш повернути все це назад.

–– Я сам вирішу, як мені розпоряджатися грошима, –– похмуро кинув Байсаров.

–– А я сама вирішу, які речі мені вдягати, –– склала руки на грудях і спокійно зустріла його пропалюючий погляд.

Чорт. Чому чоловік так на мене дивився? Одразу стало не по собі.

Дем'ян наблизився впритул. Обійшов мене, наче хижак, який обходить здобич, вивчив з усіх боків. Він мовчав і від цього здавався ще більш похмурим і загрозливим. Під моєю шкірою розлилося крижане тремтіння. Я б мріяла опинитися подалі звідси. Подалі від нього!

Монстр. Чудовисько. Зараз мені було важко повірити, ніби колись я з доброї волі погодилася йому належати, дозволила йому стати моїм першим чоловіком.

Наївна дурепа. І навіщо тільки я з ним зв'язалася?

Хоча якби не наша близькість, я б не народила Бодю. Зараз я не могла уявити життя без мого малюка. Мій синочок став сенсом життя для мене.

–– Моя жінка повинна мати гідний вигляд, –– раптом вимовив Байсаров.

–– Я не твоя жінка, –– випалила з обуренням.

–– Моя! –– видихнув мені в потилицю, обдаючи гарячим диханням. –– Моя сестра так думає. І вся інша сімейка теж не повинна в цьому засумніватися.

–– Та що ти таке кажеш...

Я спробувала обернутися, але він не дозволив. Важкі долоні опустилися на мої плечі й жорстко здавили, заважаючи зайвий раз ворухнутися.

–– Будеш грати цю роль, –– відчеканив Байсаров. –– Так, щоб усі повірили.

–– Я не стану виконувати твої безглузді накази.

–– То ти готова піти? –– його голос звучав над вухом, розбурхував нерви. –– Просто зараз можеш провалювати під три чорти. Повір, на тебе мені плювати. Якщо зникнеш, я навряд чи це помічу. Але дитина залишиться тут. Мій син буде зі мною.

Знову він тиснув на болюче! Звісно, я не залишу мого малюка, а про таке й мови бути не може.

–– Я не розумію, навіщо тобі це, –– пробурмотіла я.

–– А не треба розуміти, –– відмахнувся Байсаров. –– Ти виконуй, що я скажу, і тоді жодних проблем не виникне.

Може, вся справа в тому весіллі? Його сестра говорила щось про одруження. А з іншого боку, здавалося, Байсарову плювати на думку родичів.