Читати книгу - "Метаморфози"

Здобич свою, вже неначе торкнувсь її, витягши морду;

Цей — завагався: чи спійманий вже, але ноги тим часом

Все-таки мчать і вихоплюють зайця з-під самого зуба.

Так ото дівчина й бог: її страх жене, бога — надія.

/540/ Та переслідувач явно прудкіший: любов окриляє,

Сил додає; про спочинок не думає він. Утікачці

Вже наступає на п’яти, вже дихає їй у волосся.

Сили, проте, покидають нещасну; від бігу стрімкого

Зблідла, — ослабла вона й, озирнувшись на хвилі Пенея,

Зойкнула: «Батьку, дочку порятуй! І якщо таки справді

Силу божественну ти приховав у своєму потоці, —

Перемінивши, згуби мою надто привабливу постать!»

Щойно те мовила — вже ціпеніють рухливі суглоби,

Груди дівочі вже ликом тугим непомітно беруться,

/550/ Листям волосся стає, і гіллям простягаються руки,

Коренем в землю вростає нога, хоч така легковійна,

Десь у верхів'ї зникає лице, й лише блиск зостається.

В Феба ж не гасне любов: на стовбур поклавши правицю,

Чує, як серце живе ще під теплою б'ється корою.

Горнеться він до гілок, мов до тіла гнучкого, цілує

Дерево, але й воно відхиляється від поцілунків.

Бог же на те: «Хоч моєю дружиною ти вже не будеш,

Деревом будеш вовіки моїм! У моєму волоссі

Лавром зав'єшся, кіфару мою й сагайдак мій прикрасиш.

/560/ Будеш вінчати латинських вождів, як лише Капітолій

Оклик почує гучний і побачить похід тріумфальний.

На Палатині, де Август живе, охоронниця вірна,

Станеш побіч дверей, де пишається дуб темнолистий.

Як мою молодість вічну прикрашують кучері буйні,

Так от і зелень твоя не прив'яне повік, не поблякне!»

Змовк на тім слові Пеан{45}, і схитнулось верхів’я зелене,

Мов головою підтакнувши, й віти щось наче шепнули.

Гай у Гемонії є. На обривистих схилах круг нього —

Ліс. Цю околицю названо Темпе{46}. Пливе через неї

/570/ Пінний Пеней, що пробивсь течією з-під самого Пінду{47}.

Стрімголов ринучи вниз, над собою здіймаючи хмари,

Води свої розпорошує він на ліси верховинні

Й гомоном повнить не тільки близькі, а й далекі міжгір'я.

Тут і палати свої, і приховані витоки, й ложе

Має велика ріка; тут Пеней у скелястій печері

Хвилям і німфам, що в хвилях живуть, оддає повеління.

Спершу сюди своїм краєм споріднені{48} сходяться ріки,

Хоч і не знають, — вітати їм батька свого, чи втішати:

Сперхій, що родить тополі стрункі, Еніпей неспокійний,

/580/ З ними й старий Апідан, і Амфріс повільний з Еантом{49}.

Тут же за ними вже й ті прибули, що, набравши розгону,

Ген аж до моря женуть у блуканнях натомлену хвилю.

Інаха{50} тільки нема: в глибоченну печеру подавшись.

Збільшує води слізьми-нещасливий, за донькою Іо{51}

Тужить, неначебто втратив її; чи живе ще, чи, може,

Вже серед манів{52} — не знає, ніде ж бо її не знаходить.

От і найгіршого жде, за пропащу нарешті вважає.

Глянув Юпітер на неї в ту мить, як вона залишала

Батьківську річку, й — «О діво, Юпітера гідна, — промовив, —

/590/ Хто б то не прагнув кохання твого? Увійди ж ненадовго

В тінявий гай, — і вказав їй той гай, заволочений тінню, —

Поки ще сонце пече, до середини неба підбившись.

Може, боїшся сама туди йти, де ховаються звірі, —

Бог попровадить тебе, і в гущавину ввійдеш безпечно.

І не простий собі бог, але той, що тримає небесне

Берло велике в руці, й блискавиці летючі вергає.

О, не тікай!» Та тікала вона. Ось уже й пасовища

Лерни минула, й ліркейські поля{53} з їх гайками, та раптом

Темряву бог розіслав, оповив нею землю широку,

/600/ Діву схопив на бігу й соромливість викрав у неї.

З неба Юнона тим часом поля озирнула похмурі,

Й дивно їй: як це запала раптово од хмар перелітних

Ніч серед білого дня? Не від вогких низин піднялися

Хмари ті, не від річок, — розважає вона й мимоволі

За чоловіком своїм оглядається: де б міг подітись?

Знає, чим ласує він: попадався не раз на гарячім.

Не віднайшовши на небі його, — «Або я помиляюсь, —

Каже, — або ж одурили мене», — й, у повітрі майнувши,

Легко торкнулась землі, й порозходитись хмарам веліла.

/610/ Він же, дружини прихід передбачивши, враз обертає

Інаха ніжну дочку в молоду білосніжну теличку.

Врода, проте, заясніла й у ній, тож Сатурнія хвалить,

Хоч і не радо, питає, чия ця теличка й з якої

Він череди її взяв, наче й справді нічого не знає.

Той все хитрує: в землі, мов, родилась. Юноні, одначе,

Рота він цим не заткнув. «Подаруй мені, — каже, — цю кралю».

Що тут робить? Не годиться ж любов оддавати в дарунок,

Та й відмовлять підозріло. Любов до відмови схиляє,

Сором — погодитись радить: Ось-ось вже любов мала взяти

/620/ Верх, та подумав: якщо я дружині телички тієї

Не відступлю — здогадатися може, що це й не теличка…

Мужа коханку здобувши, не зразу всього позбулася

Страху: «Ану ж мене знову піддурить…» — і ось до телички

Аргуса{54} Аресторіда приставила сторожем пильним…

Сто невсипущих очей довкола чола має Аргус:

Поки змикає по черзі він двоє очей для спочинку,

Інші не сплять у той час, гострозоро несуть свою службу.