Читати книгу - "Джералдова гра, Стівен Кінг"

Ні. Зважаючи на тривожно сюрреалістичну природу відповідей, інших запитань у неї не було. Джессі прокрутила руки всередині кайданок. Тонка шкіра на зап’ястках потерлася об сталь, від чого Джессі скривилася, але біль був незначний, і рука обернулася досить легко. Джералд, може, і думає, що єдина суть життя жінки — непотрібним шматком м’яса теліпатися навколо пизди, але він не затягнув наручників настільки, щоб було боляче. Звісно, на таке Джессі й раніше не погодилася б (чи принаймні так вона себе переконує, а жодному з внутрішніх голосів бракує зухвальства суперечити). І все одно браслети надто тісні, щоб із них вибратися.

Та чи справді?

Задля експерименту Джессі смикнула рукою. Наручник поповз угору зап’ястком, а тоді сталь міцно вперлася в місце стику кістки і хряща, де зап’ястки заплутаним чудернацьким чином єднаються з долонями.

Вона смикнула сильніше. Цього разу біль був набагато відчутніший. Джессі раптом пригадала, як тато захряснув водійські дверцята їхнього старого універсала «Кантрі Скваєр» і прищемив Медді ліву долоню, бо не знав, що вона чомусь вирішила вийти саме через ті дверцята. Як же ж вона верещала! Від удару зламалася якась кістка — назву Джессі не пригадувала, зате пам’ятала, як Медді гордо показувала свіжий гіпс і примовляла: «А ще в мене розірване тильне сухожилля». Це здалося Джессі й Віллові смішним, оскільки всі знають, що тилом люди іноді називають задницю. Вони сміялися, більше від неспо­діванки, ніж із презирства, але Медді все одно пішла розлючена, потемнівши обличчям, як та хмара, розповідати все мамі.

«Тильне сухожилля, — подумала Джессі, свідомо тягнучи сильніше, попри дедалі сильніший біль. — Тильне сухожилля і променево-ліктьове щось-там-ще. Неважливо. Якщо ти можеш вислизнути з цих наручників, краще так і зроби, а вже тим, щоб Хитуна-Бовтуна докупи зібрать, нехай потім якийсь лікар переймається».

Джессі повільно й рівномірно посилювала тиск, стараючись, щоб руку вдалося витягнути. Якби ж вони розширилися бодай трішки — чверті дюйма мало б вистачити, а половини й поготів, — вона дістала б наймасивніші виступи кісток і залишилося б розібратися з еластичнішою тканиною. Принаймні так Джессі сподівалася. У великих пальцях, звісно, також є кістки, але про них вона турбуватиметься, лише коли і якщо прийде для цього час.

Джессі потягла вниз іще сильніше, щирячи зуби в гримасі болю й зусиль. Невеликими білими дугами випнулися м’язи плечей. На бровах, щоках, навіть на підносовому жолобку виступили краплі поту. Вона висунула язик і обли­зала під носом, навіть не усвідомлюючи цього.

Боліло сильно, але зупинитися змусив не біль. До цього спричинилося просте усвідомлення, що вона вже максимально витягнула м’язи і це не посунуло наручники ані на йоту. Слабка надія просто вислизнути рукою затріпотіла й згасла.

«Ти впевнена, що тягнула настільки сильно, наскільки могла? Або сама собі підбріхуєш, бо дуже болить?»

— Ні, — промовила Джессі, так і не розплющуючи очей. — Я тягнула так сильно, як могла. Правда.

Але той інший голос залишився, радше коротким проблиском, ніж звуком: щось наче бульбашка зі знаком питання в коміксі.

На шкірі зап’ястків, де втиснулася сталь, — під під­вищенням великого пальця, на тильному боці долоні та понад тонким блакитним мереживом вен нижче — за­лишилися глибокі білі рівчаки. Зап’ястки й далі болюче пульсували, хоча Джессі припинила тягти наручники ­долонею, а підняла її, доки не вдалося стиснути один зі стовпців узголів’я.

— Ох, бляха-муха, — промовила вона тремтячим нерівним голосом. — Ну й ситуйовина.

Та чи дійсно вона тягнула так сильно, як могла? Чи справді?

«Це неважливо, — подумала Джессі, піднімаючи очі на мерехтливе відбиття сонячного світла на стелі. — Це не відіграє ролі, і я поясню чому: якщо мені вдасться потягти сильніше, те, що сталося з лівим зап’ястком Медді, буде з моїми обома: кістки зламаються, тильні сухожилля тріснуть, ніби канцелярські гумки, а променево-ліктьові штуки-дрюки розірвуться, наче глиняні голуби в тирі. Єдине, що зміниться, — це те, що я лежатиму тут не просто прикута й спрагла, а прикута, спрагла, з парою зламаних зап’ястків. А ще вони розпухнуть. Ось що я думаю: Джералд помер ще до того, як зміг залізти в сідло, але в результаті я все одно добряче виїбана».

Добре. Які ще є варіанти?

«Жодних», — хирявим тоном промовила Господинька Берлінґейм, наче жінка, що стоїть на відстані однієї сльози від повної істерики.

Джессі чекала, чи не висловить свою думку інший голос — голос Рут. Не висловив. Цілком можливо, Рут плаває десь в офісному кулері з рештою гагар. У будь-якому разі, через це мовчання Джессі мусить дати собі раду сама.

«Що ж, тоді давай, — подумала вона. — Що робитимеш із наручниками тепер, коли переконалася, що просто вислизнути з них неможливо? Що ти можеш зробити?»

«У кожній парі по два наручники, — несміливо озвався той молодий голос, імені якого Джессі поки не знала. — Ти спробувала вислизнути з тих, у яких закуті руки, і це не подіяло… а інші? Ті, що прикуті до ліжка? Про них не думала?»

Джессі втиснулася потилицею в подушку й вигнула шию так, щоб можна було роздивитись узголів’я зі стовпчиками. Вона майже не звернула уваги на те, що розглядає їх догори дриґом. Ліжко було меншим, ніж «королівське» чи «королевине», хоча істотно більшим, ніж «близнюче»[20]. Воно мало якесь хвацьке ім’я — мабуть, «придворно-блазнівське» чи «старшо-фрейлінське», — проте з віком Джессі ставало дедалі важче пам’ятати такі речі. Вона не знала, чи це можна назвати здоровим глуздом, чи радше наближенням старості. У будь-якому разі, ліжко, на якому вона зараз опинилася, було ідеального розміру для траху, але трішки замалим, щоб їм обом було зручно на ньому заночувати.

Для неї з Джералдом це не було недоліком, оскільки протягом останніх п’яти років що тут, що в будинку в Портленді вони спали в окремих кімнатах. Це Джессі так вирішила, не він. Її втомив Джералдів храп, який щороку потроху гіршав. У рідкісних випадках, коли в них тут ночували гості, вони з Джералдом спали разом — незручно — у цій кімнаті, проте здебільшого в цьому ліжку вони лише займалися сексом. І його храп був не першою причиною, чому Джессі вирішила перейти на окреме ложе. Ця причина була найдипломатичнішою. Справжня ж стосувалася нюху. Джессі спершу незлюбила, а згодом і зовсім згидилася від аромату нічного поту свого чоловіка. Навіть якщо він приймав душ одразу перед тим, як залізти в ліжко, кислий дух скотчу починав долинати з його пор уже о другій ночі.

До цього року шаблон поведінки був такий: дедалі формальніший секс, за ним — період дрімоти (що насправді був її улюбленою частиною всього цього), після чого Джералд приймав душ і йшов в іншу кімнату спати. Проте з березня відбулися зміни. Шарфи й наручники — особливо останнє — виснажували Джералда так, як не виснажував простий місіонерський секс, і він часто глибоко засинав поруч із нею, плече до плеча. Джессі це не турбувало. Більшість із цих оказій траплялися вдень, а тоді Джералд пахнув звичайним потом, а не слабким скотчем з водою. Тоді він і не сильно хропів, якщо подумати.

«Але всі ті акти — денні перепихони з шарфами й наручниками — були в домі