Читати книгу - "Ім’я вітру"

Хроніст однією рукою обережно помацав собі потилицю, а тоді глянув на пальці, дивуючись, що вони не були закривавлені.

— Гадаю, я в порядку, — сказав він, обережно сперся на один лікоть, а тоді сів. — А немає… — Його очі зблиснули, і він обм’якнув та мішком упав назад. Голова стукнулась об землю, підскочила один раз і завмерла, трохи схилившись на один бік.

Коут терпляче просидів кілька довгих секунд, спостерігаючи за непритомним чоловіком. Жодного поруху, крім повільного підняття та опускання грудної клітки. Тоді він незграбно звівся на ноги та вклякнув біля Хроніста. Коут підняв одну повіку, тоді другу, а тоді, не надто здивувавшись побаченому, загарчав.

— Я так розумію, ти вже точно більше не прокинешся? — запитав він без особливої надії в голосі. Злегка поплескав Хроніста по блідій щоці. — Точно не… — У Хроніста на чолі з’явилася краплинка крові, а невдовзі — ще одна.

Коут випрямився, щоб не хилитися над непритомним, і витер кров як міг, а зміг він не надто добре, тому що в нього самого руки були скривавлені.

— Вибач, — розгублено промовив він.

Він тяжко зітхнув і знову натягнув каптур. Його руде волосся прилипло до голови, а на половині обличчя засихала смугами кров. Він неквапом почав знімати з себе пошарпані залишки плаща. Під ними був шкіряний ковальський фартух, страхітливо подертий. Його він теж зняв, відкривши просту сіру сорочку з домотканого полотна. Обидва плеча та ліва рука в нього були темні та мокрі від крові.

Коут якусь мить помацав ґудзики в себе на сорочці, а тоді вирішив її не знімати. Обережно зіп’явшись на ноги, він підняв лопату й повільно, з болем заходився копати.

Розділ п’ятий

Записки

Коли Коут повернувся до Крайсвіту, закинувши на порізані плечі безвільне тіло Хроніста, уже давно минула північ. У будинках і крамницях міста було темно й тихо, але «Путь-камінь» був залитий світлом.

У дверях стояв Баст, який мало не танцював від роздратування. Розгледівши постать, що наближалася, він помчав вулицею, гнівно розмахуючи папірцем.

— Записка? Ви крадькома тікаєте й лишаєте мені записку? — Він гнівно засичав. — Я вам що, якась портова повія?

Коут розвернувся та скинув безвільне Хроністове тіло Бастові на руки.

— Я знав, що ти зі мною просто сперечатимешся, Басте.

Баст, не напружуючись, тримав Хроніста перед собою.

— Записка навіть не була добре написана. «Якщо ти це читаєш, я, напевне, мертвий». Що це за записка така?

— Ти мав знайти її лише вранці, — стомлено відповів Коут, коли вони пішли назад до шинку.

Баст опустив очі на чоловіка, якого ніс, неначе вперше його помітивши.

— Хто це? — потрусив його трохи, оглянув із цікавістю, а тоді легко закинув його на одне плече, як полотняний мішок.

— Якийсь горопашний п’яниця, що опинився на дорозі, коли не слід, — зневажливо пояснив Коут. — Не труси його надто сильно. Можливо, у нього не все гаразд із головою.

— Та від чого ви, в біса, крилися? — поцікавився Баст, коли вони ввійшли в шинок. — Якщо вже лишати записку, вона має принаймні пояснювати мені, що… — Бастові очі збільшилися: він побачив Коута у світлі шинку, блідого й перемазаного кров’ю та грязюкою.

— Можеш іти далі та хвилюватись, якщо хочеш, — сухо промовив Коут. — Усе настільки ж погано, як здається.

— Ви пішли на них полювати, так? — просичав Баст, а тоді в нього округлились очі. — Ні. Ви зберегли шматочок від того, якого вбив Фурман. Не можу вам повірити. Ви мені збрехали. Мені!

Коут зітхнув і посунув нагору сходами.

— Тебе засмучує брехня чи те, що ти не спіймав мене на гарячому? — спитав він, розпочавши підйом.

Баст плюнув.

— Мене засмучує те, що ви думали, ніби не можете мені довіряти.

Вони перестали розмовляти, відчинили двері до однієї з численних порожніх кімнат на другому поверсі, роздягнули Хроніста й зручно вклали його в ліжко. Його сумку й дорожню торбу Коут поклав на підлозі неподалік.

Зачинивши за собою двері до кімнати, Коут сказав:

— Я довіряю тобі, Басте, але я хотів тебе вберегти. Я знав, що можу з цим упоратись.

— Я міг би вам допомогти, Реші, — у Бастовому голосі вчувалася образа. — Ви ж знаєте, що я б допоміг.

— Ти ще можеш допомогти, Басте, — сказав Коут, пройшовши до своєї кімнати й важко сівши на край вузького ліжка. — Мені треба дещо зашити. — Він почав розстібати сорочку. — Я б і сам міг це зробити. Але до верху плечей і до спини дотягнутися важко.

— Дурниці, Реші. Я про це подбаю.

Коут показав на двері.

— Усе потрібне я зберігаю в підвалі.

Баст зневажливо пирхнув.

— Дуже дякую, але я скористаюся власними голками. Зі старої доброї кістки. Не треба мені вашої зазубленої залізної гидоти, що коле, як ненависть. — Він затремтів. — Потік і камінь, людська примітивність — це щось страшне. — Баст вилетів з кімнати, не зачинивши за собою дверей.

Коут повільно зняв із себе сорочку, кривлячись і важко дихаючи крізь зуби; засохла кров липнула й тягнула за рани. Коли Баст повернувся до кімнати з тазом води й заходився його відмивати, його обличчя знову стало мужнім.

Коли засохлу кров було змито, відкрилося безліч довгих прямих порізів. Вони яскраво червоніли на тлі шинкаревої світлої шкіри, неначе він порізався цирульниковою бритвою чи шматком битого скла. Усього порізів було, мабуть, із десяток, більшість із них на плечах, а кілька перетинали спину й тягнулися вздовж рук. Один поріз у нього на голові починався на маківці й закінчувався за вухом.

— Я гадав, що з вас не має точитися кров, Реші, — сказав Баст. — Ви ж Безкровний і все таке.

— Не вір усьому, що чуєш в оповідках, Басте. Вони брешуть.

— Ну, вам і близько не так кепсько, як я думав, — промовив Баст, витерши руки. — Хоча ви, взагалі-то, мали б позбутися шматка вуха. Вони були поранені, як той, що напав на Фурмана?

— Я такого не помітив, — відповів Коут.

— Скільки їх було?

— П’ятеро.

— П’ятеро? — повторив нажаханий Баст. — Скількох убив інший хлопака?

— Він тимчасово відвернув увагу одного з них, — великодушно заявив Коут.

— Анпауен, Реші, — промовив Баст, хитнувши головою, та засилив у кістяну голку щось тонше й ніжніше за кишку. — Ви б мали померти. Ви б мали двічі померти.

Коут знизав плечима.

— Це не перший раз, коли я мав би померти, Басте. Я добре вмію від цього рятуватися.

Баст схилився над своєю