Читати книгу - "Сказанка про Крижаного Звіра, Julia Shperova"

Проте, ми хотіли залишитися єдиними гідними влади на континенті. Й підбурили Ораолів напасти на Заїнна, стверджуючи, що ти плетуть змову в них за спинами. Як ти знаєш, Заїнна було майже повністю знищено тоді, Ораолів - повністю знищено, а нас викрито як змовників. І ми бігли на захід, на самий берег моря. У Кіланкат. 

Землі за Гортмратом належали гмурам, ще з давен. Пробиваючи собі шлях до моря, ми викошували їх цілими поселеннями. Хоча, згодом вони повернули собі владу над підземеллями, та все ж землі по цей бік гір здичавіли. Великий Ліс розрісся, закрив місця нашої чорної слави собою.

Вампіри з півдня нас тоді не турбували, як й ми їх. Їм не була до смаку наша холодна блакитна кров, а ми - не мали жодного зиску з їх магії. 

Ми оселилися на березі моря, яке тоді ще не кипіло, й перше поселення було саме тут, на березі перед баштою Дірах Іль, примарним шпилем, як ми звемо його. Не побачити його ні вдень, ні вночі й служить він проходом до островів, скритих серед киплячого моря…

Але задовго до будівництва башти, ми просто жили на цих берегах. Діти бавилися у піску, знаходили камінчики, приносили батькам. Так ми виявили, що ці місця багаті на дорогоцінне каміння. Розробляли шахти, ставали на ноги. На деякий час забули про весь світ, а світ забув про нас. 

Гмури, звичайно, не торгували б з нами. Після тієї різанини, що ми вчинили. Але згодом ми освоїлися на цих землях, й попливли вздовж берега на південний захід. Там жили звичайнісінькі люди, які гадки не мали про весь інший континент і єдиною загрозою яких були вампіри. Ті люди звали себе драївоу. Ми, досить швидко опанувавши їх мову, призвичаїлися торгувати з ними дорогоцінним камінням в обмін на інші товари, недоступні нам. Ми не хотіли ворожувати з вампірами, тож пообіцявши драївоу охорону від них, насправді нічого не робили. Деякий час все працювало, але потім наша зрадливість стала явною для них. 

Так ми лишилися чергових друзів. І дорогоцінне каміння було всім, що ми мали. 

Ми зрозуміли що залишатися на березі небезпечно, коли й вампіри почали грабувати наші поселення. Прямого конфлікту ми не витримали б. Тож, ми обрали заховатися на островах архіпелагу. Робили це поспіхом, щоб вампіри не здогадалися. Й, слава Матері, вони не виносять води, тож вони не дісталися б нас самотужки. 

Але вампіри сильні у прокльонах. Таких, що намертво лягають на все й не знімеш. І так за одну ніч ми лишилися усього нашого флоту, бо море почало кипіти наче шалене. Що робити? Ми залишилися ув’язнені на островах. Не відразу, але ідея з містком, що поєднував би нас з великою землею, прийшла до нас. Наші майстри могли побудувати будь-що, але як зробити так, щоб вампіри не дістали нас через той міст?

Є каміння, розказав один з майстрів-каменярів, що працював у найглибших шахтах, яке не буде видно неозброєним оком. Він приніс шмат такого каменю з собою, і Едасу повірили в реальність плану. Так і з’явився примарний міст, а за ним й примарна башта - вхід до архіпелагу.

Він змарнів з обличчя й продовжив:

- Ту башту будували не простими вістрям з кіркою. Щоб усе спрацювало, нам потрібна була магія. І ми мали лише єдине джерело. Дарунок Матері. Реліквія нашого народу. І вона мала знаходитися у башті вдень й вночі. Але там її вже давно не було. Бо ж за нею вас відправив Колодар, чи не так?

- Я не знаю. Справді. Він тільки сказав, що я маю побачити башту й принести те, що знайду в ній.

На деякий час знову запала тиша. Я журився про себе, бо ця ж подорож не мала сенсу. Принесла нам лише біль й страждання, а не визволення для Склавіни. Чи, хоча б, для Кадничів. Чи живий ще Колодар, чи було б кому взагалі нести ту реліквію, знайди ми її? Я не знав.

Відчай охопив мене і я спитав про те, що було на серці:

- Скажи…скажи мені, Е’тілю, чому ти врятував нас тоді, у Другеці, на річці? Чому витяг з лап своїх побратимів? Чому відвів до вампірів, коли ми стікали кров’ю? Чому рятував стільки разів, щоб потім зрадити?

- Коли я вперше побачив вас тоді, на подвір'ї княжеського палацу у Букові, я тільки відчув натяк на ту силу, що могла прокинутися. Я не був впевнений, хто з вас мав ту відзнаку Матері, але колір твоїх очей навів мене на думку. Ви затрималися у Букові, а потім нишком пішли на північ. Це було підозріло, і мені було цікаво. 

За вами було важко слідкувати у звичному вигляді, тому я обернувся на ворона. Хто ж запідозрить птаха у переслідуванні? Хоча, гадаю, Колодар міг би це підлаштувати. У будь-якому разі, ви привели мене до ворожбицького лісу. І я трохи не загубив вас там. А ще зрозумів, що ви не просто двоє парубків, що мандрують без цілі.

З уривків ваших розмов я дійшов висновку, що ви шпигуни Колодара. Я насолоджувався думкою про те, як віддам вас батькові на тортури. Вас, тих, хто зрадив мого брата.

- Твого брата?! Але ж ми не знаємо твого брата. Я й Едасу побачив тоді вперше!

- Так, зараз я це розумію. Але тоді… - голос альві затих. Йому знадобилося чимало часу аби продовжити. - Мій брат був наймолодшим з нас. Але дуже амбіційним. Він виконував кожну забаганку батька і ходив серед усіх улюбленцем. 

Я любив брата, але інколи мені здавалося, що все йому дістається занадто легко. Його всі любили безумовно. Йому діставалося все найкраще, і коли батькові знадобився особливий помічник - він без вагань обрав мого брата.