Читати книгу - "Мертва зона"

6

Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.

Опит провадить м-р Елберт Ренфрю, помічник головного юрисконсульта комісії.

Свідок — доктор Семюел Вейзак, що проживає в м. Бангорі, штат Мен, Гарлоу-Корт, 26.

Дата опиту — 23 серпня 1979 р.

Ренфрю. Час наближається до перерви, докторе, і я хотів би від імені комісії подякувати вам за ці довгі чотири години нашої розмови. Ви дуже великою мірою прояснили для нас ситуацію.

Вейзак. Радий, коли так.

Р. Докторе Вейзак, я маю до вас ще одне, останнє запитання, яке здається мені чи не найважливішим. Ідеться про одну деталь, якої Джон Сміт сам торкається в зачитаному тут листі до батька. Це запитання про…

В. Ні.

Р. Що «ні»?

В. Ви хочете запитати мене, чи не пухлина рухала рукою Джонні того дня в Нью-Гемпширі, коли він спускав курок, правда ж?

Р. Та власне кажучи…

В. Моя відповідь: ні. Джонні Сміт до останньої своєї хвилини був людиною розумною, мислячою. Про це свідчить його лист до батька, так само як і лист до Сейри Хезлітт. Він носив у собі страшну, мало не божественну силу — чи, може, й прокляття, як висловився тут мій колега доктор Венн, — але не був душевнохворим і діяв не під впливом маніакальної ідеї, спричиненої внутрішньочерепним тиском, якщо такий причинний зв’язок узагалі можливий.

Р. Але хіба не правда, що в Чарлза Вітмена, так званого «техаського снайпера»[61], теж була…

В. Атож, у нього була пухлина в мозку. І в пілота компанії «Істерн ерлайнз», чий літак кілька років тому розбився у Флориді, також. Але ні в тому, ні в тому випадку ніхто навіть не припускав, що поштовхом до цього стала пухлина мозку. Хотів би звернути вашу увагу на кілька інших одіозних осіб — Річарда Спека, чи так званого «Семового сина», чи Адольфа Гітлера, — вони не страждали на пухлину мозку, а проте стали вбивцями. Або згадаймо Френка Додда, душогуба з Касл-Рока, якого викрив Джонні. Хоч яким би невмотивованим визнала комісія вчинок Джонні, одначе то був вчинок людини при здоровому розумі. Можливо, доведеної до розпачу тяжкими душевними муками… але при здоровому розумі.

7

…а головне — знай, що я вчинив це не зопалу, а після довгих і страшенно болісних роздумів. Якби мати певність, що, вбивши його, я дам змогу людству вигадати зайві чотири роки, чи два роки, чи бодай вісім місяців, аби ще раз усе обміркувати, — навіть тоді справа варта заходу. Це хибний шлях, але він може обернутись і правильним. Не знаю. Але грати роль Гамлета я більше не хочу. Я ж бо знаю, який небезпечний Стілсон.

Тату, я тебе дуже люблю. Повір мені.

Твій син Джонні.

8

Витяг з протоколу свідчень, заслуханих т. зв. «Стілсонівською комісією» під головуванням сенатора від штату Мен Вільяма Коуена.

Опит веде м-р Елберт Ренфрю, помічник головного юрисконсульта комісії.

Свідок — м-р Стюарт Клоусон, що проживає в м. Джексоні, штат Нью-Гемпшир, на Блекстреп-роуд.

Ренфрю. Отже, містере Клоусон, ви прихопили з собою фотоапарат?

Клоусон. Еге ж! Уже коли виходив з дому. Я взагалі не збирався йти туди того дня, хоч мені й подобається Грег Стілсон… цебто подобався до тієї історії. Розумієте, мені наша міська зала в печінки в’їлася.

Р. Через отой іспит на водійські права?

К. Точно. Так провалитися — це ж вам не жарт. Але врешті я сказав собі: є, якого біса, піду. І ось маю знімок. Який знімок! І зробив його я. Може, ще й розбагатію з нього. Як той, що зняв піднесення прапора на Іводзімі.

Р. Сподіваюся, молодий чоловіче, ви не вважаєте, що все те було розіграно спеціально для вас?

К. Та ні, що ви! Просто я хотів сказати… ну… сам не знаю, що я хотів сказати. Але це сталося перед самими моїми очима, і… розумієте… Одне слово, я страшенно радий, що мій «Нікон» був тоді зі мною.

Р. Ви сфотографували Стілсона в ту мить, коли він підняв перед собою хлопчика?

К. Томмі Робсона. Так, сер.

Р. І оце збільшення з того фото?

К. Так, це мій знімок.

Р. А що сталося після того, як ви його зробили?

К. За мною кинулися двоє з тих горлорізів. Кричали: «Віддай камеру, шмаркач! Кинь її!..» І всяке таке паскуд… неподобство.

Р. А ви від них тікали.

К. Тікав? Ого, ще й як! Вони гналися за мною мало не через усе місто. Один уже майже схопив був мене, але послизнувся на кризі і впав.

Коуен. Хочу вам сказати, юначе, що, перебігавши тих двох бандитів, ви виграли найважливіші перегони в своєму житті.

К. Дякую, сер. Те, що Стілсон утнув того дня… звісно, варто було побачити, але… заслонитися малою дитиною перед усім людом — це така вже підлота, що й слів нема. Б’юсь об заклад, тепер його в Нью-Гемпширі не оберуть навіть гицелем, не те що…

Р. Дякую, містере Клоусон. Ви можете бути вільні.

9

І знову жовтень.

Сейра довго відкладала цю поїздку, але надійшов такий день, коли зволікати далі стало не можна. Вона відчула це. Отож залишила обох малих на місіс Ебленеп — тепер Хезлітти мали в домі прислугу, замість маленького червоного «пінто» дві пристойні машини, а річний доход Уолта ось-ось мав сягнути тридцяти тисяч доларів — і вирушила сама до Паунела крізь вогнисте сяєво пізньої осені.

І ось вона зупинила машину на узбіччі мальовничого путівця, вийшла і попростувала до невеличкого кладовища по той бік дороги. Потьмяніла металева табличка на кам’яному стовпі воріт сповіщала, що то Березовий гай. Навколо — повитий зеленню мур, могили дбайливо доглянуто. Подекуди — вицвілі прапори, залишені на День пам’яті полеглих воїнів, п’ять місяців тому. Незабаром вони будуть поховані під снігом.

Сейра ішла повільно, нікуди не поспішаючи, і вітер пошарпував поділ її темно-зеленої спідниці. Там лежали покоління Боуденів, там — велика родина Марстенсів, а отам, навколо високого мармурового пам’ятника, спочивали Пілсбері, чий рід сягав аж у 1750 рік.

А в глибині кладовища, біля самого муру, вона побачила порівняно новий кам’яний надгробок з простим написом: Джон Сміт. Сейра стала навколішки, нерішуче торкнулася каменю. Замислено провела пучками пальців по його гладенькій полірованій поверхні.

10

23 січня 1979 р.

Люба Сейро!

Оце щойно я написав дуже важливого листа до батька,