Читати книгу - "Хранителі Персня"

— Взагалі, пане, це зовсім не смішно, але дивно. Якщо не сон — тоді погано. Краще послухайте: тут плаває колода с очима!

— Щодо колоди все зрозуміло: на воді їх багато. Але щодо очей… Це вже занадто!

— Аж ось і ні, - вперто заперечив Сем. — Саме очі, так би мовити, мене й зачепили. Бачу, за човном Гімлі немов колода — хай собі пливе, думаю. Потім гульк — а вона за нами женеться. Як це: ми пливемо за течією, вона теж? Ви б сказали: незрозуміло! Ось тоді я ці баньки й угледів: ґуля та ще такі дві блискучі цятки на кінці колоди. Взагалі ніяка то не колода, в нього лапи перетинчасті, майже як у лебедя, тільки більші, і воно ними весь час загрібало: встромить у воду й витягне…

Тут сів я та став протирати очі, думаю, зараз, як прокинусь зовсім, якщо воно ще тут — закричу. А воно нас на-л здоганяє, та хутко так, вже прямо за кормою Гімлі пливе. Але чи то ліхтарики ті мій погляд відчули, чи то я отямився, тільки глянув я ще раз, а там нічого нема. Правда, щось чорне шмигонуло до затінку попід берегом — я це, як кажуть, краєм ока вловив. Але ніщо більше не світилось, ну, я собі й кажу, мовляв, «знов куняєте, Семе Гемджи!», та й усе. Але потім помізкував я й засумнівався. Як ви це поясните, пане?

— Я б пояснив сутінками та соннотою, Семе, якби це зараз тільки почалось. Але я й сам таке бачив далеко звідси, ще до Лоріену. А коли ми ночували на дереві, якась істота з очима дряпалася по стовбуру догори. Гельдір її теж бачив. А пригадуєш, що розповідали ельфи, які орчу ватагу розігнали?

— Еге ж, пам'ятаю. Я багато дечого пам'ятаю. Мої здогадки мені самому не до вподоби, але якщо скласти те, та [404] інше, та історії пана Більбо і все таке, я можу, здається, визначити ім'я потвори, і навряд чи помилюся. А й бридке ж те ім'я — Горлум, так?

— Авжеж, я цього вже давно побоювався, — зізнався Фродо. — 3 тої ночі на дереві. Він, видно, никав по Морії та напав на наш слід. Але я сподівався, що доки ми пробудемо у Лоріені, запах вивітриться, і він нас упустить. Нещасне створіння, мабуть, ховалося у лісах понад Срібною та підглянуло, коли ми вирушили далі!

— Схоже на те. Нам варто тепер пильнувати, бо інакше якось вночі почуємо ніжні пальчики в себе на шиї — якщо взагалі встигнемо прокинутись. Мені саме про це й хотілося сказати. Не треба непокоїти сьогодні ані Блукача, ані інших. Я постою на чатах. Поспати можу і вдень, все одно я в човні, так би мовити, граю роль вантажу.

— Втім, вантаж гостроокий, — сказав Фродо. — Ти, звісно, початуєш, але обіцяй розбудити мене опівночі, якщо доти нічого не скоїться.

Пізно вночі Фродо прокинувся від темного сну: Сем тряс його за плече.

— Дуже ніяково вас будити, але ви самі звеліли. Все було тихо, доповідати, в цілому, нема чого. Хтось, здається, плюскався у воді та пирскав, але чи мало хто плюскається у річці вночі!

Він ліг і заснув, а Фродо сів, загорнувшись у ковдру, і спробував відігнати сон. Тягайся хвилини, години, нічого не траплялось. Фродо вже став підкорятися спокусі знову прилягти, коли раптом щось темне, ледь помітне, підпливло до одного з причалених човнів. Довга біляста рука висунулась з води, вчепилась у край борту. Бліді очиська-ліхтарики холодно блимнули, зазираючи до човна, а потім звернулись у бік острівка, прямо на Фродо. їх розділяла відстань якихось два-три фути, і Фродо почув тихий, з присвистом подих. Він підвівся, витяг з піхов Жало і глянув просто у жахливе невидиме обличчя. Очиська вмить згасли. Сичання, плюскіт, і якийсь темний предмет, немов колода, поплив униз за течією та зник у ночі. Арагорн ворухнувся, заворочався й сів.

— Щось трапилось? — прошепотів він, скочивши та наблизившись до Фродо. — Мені уві сні почулося… Навіщо ти витяг меча?

— Горлум, — відповів Фродо. — Дуже ймовірно, що тут Горлум. [405]

— А, ти вже теж впізнав нашого розбишаку? Він плентався за нами по всій Морії та до самої Німроделі. А коли ми одержали човни, поплив слідом на колоді, підгрібаючи руками й ногами. Два-три рази я намагався зловити його вночі, але він хитріший, ніж лис, а слизький, як риба. Я сподівався, може, хоч плавання його доконає, але йому річного досвіду не забракло. Завтра попливемо швидше. Зараз лягай, я початую до ранку. Хотілось би все ж таки спіймати сіромаху. Він міг би нам стати у нагоді. Але якщо не спіймаємо, залишиться тільки у будь-який спосіб позбавитись від нього. Він дуже небезпечний. Мало того, що сам здатний вбивати у пітьмі, так ще ненароком наведе на наш слід першого-ліпшого ворога!

Ніч минула, Горлум більш не з'являвся. Подорож тривала далі. Хранителі тепер старанно пильнували, але Горлум щез. Якщо він ще крався слідом, то потайки й обачливо. Арагорн переконав товаришів, що треба прискорити рух, отже вони тепер веслували довгими годинами, і береги швидко бігли назад. Але подорожні мало роздивлялися довкола: посувались здебільшого вночі, а відпочивали вдень, намагаючись ховатися, наскільки дозволяла місцевість. Таким чином без будь-яких пригод все й відбувалося до сьомого дня.

Погода ставала похмурою, хмарною, вітер віяв зі сходу, але увечері небо на заході очистилось, і серед сірого припливу хмар відкрилися розводи слабкого світла, жовтого та блідо-зеленого. Біла скибочка молодого місяця випливла з небесних озер. Сем подивився на неї і спантеличено насупив брови.

Наступного дня береги обабіч почали швидко змінюватися: вони ставали високими, кам'янистими. Незабаром навкруги вже юрмились горби та скелі, стрімкі обриви, занурені у зарості терну, ожини та повзучих трав. За ними виднілись низькі стрімчаки, тріщини, стовпи вивітреного сірого каміння з темними плямами плюща; а далі підіймалась ще одна гряда, вкрита смереками, — невгаваючі вітри химерно позгинали їх. Так починалися гори Емін-Мейл, Надрічне Узгір'я, південний рубіж Глухомані.

На скелях та обривах гніздилися тисячі птахів. Цілий день їхні зграйки кружляли понад рікою, чорними цятками миготіли високо в небі. Коли пристали на відпочинок, Арагорн, спостерігаючи птахів, думав, чи то не Горлум збентежив пернатих, чи не летить вже по диких нетрях [406] звістка про їхній загін. Коли сонце схилилося