Читати книгу - "Гра янгола"

– Можу тільки сказати: я розповів вам те, що пригадую, інспекторе. Ви можете мені вірити чи не вірити. Правду кажучи, я й сам собі іноді не вірю. Але це те, що пригадується мені.

Ґрандес підвівся й став ходити навколо стола.

– Сьогодні пополудні, коли я розмовляв із Марією Антонією Санаухою, або Ірен Сабіно, у кімнаті пансіону, у якому вона мешкає, я запитав у неї, чи знає вона, хто ви такий. Вона сказала, що не знає. Я пояснив їй, що ви живете в будинку з вежею, там, де вона й Марласка прожили кілька місяців. Я знову запитав її, чи пригадує вона вас. Вона знову сказала, що ні. Трохи згодом я їй сказав, що ви відвідували усипальницю родини Марласок і запевняєте, що бачили її там. Утретє та жінка заперечила, що будь-коли зустрічалася з вами. І я їй повірив. Я вірив їй доти, доки, коли вже наготувався йти, вона сказала, що їй холодно, і відчинила шафу, щоб узяти там вовняну шаль і накинути її на плечі. І тоді я побачив книжку, яка лежала в неї на столі. Вона привернула мою увагу тому, що була єдиною книжкою в усьому тому помешканні. Скориставшись із того, що вона обернулася до мене спиною, я розгорнув ту книжку й прочитав на першій сторінці дарчий напис, зроблений від руки: «Сеньйорові Семпере, найліпшому другові з тих, яких можна собі бажати і який відчинив для мене двері світу й навчив проходити в них», – процитував напам’ять Ґрандес і додав: – Підписано: «Давид Мартін».

Інспектор зупинився перед вікном, обернувшись до мене спиною.

– Через півгодини по вас прийдуть, а мене усунуть від справи, – сказав він. – Вас передадуть під опіку сержанта Маркоса. І я вже не зможу зробити нічого. Ви не скажете мені чогось іще, що допомогло б мені врятувати вам шкуру?

– Ні.

– Тоді дістаньте той безглуздий револьвер, який відстовбурчує кишеню вашого пальта вже багато годин, і обережно, щоб не прострелити собі ногу, пообіцяйте пустити мені кулю в лоб, якщо я не віддам вам ключ, яким можна відчинити ці двері.

Я подивився в бік дверей.

– Натомість я лише попрошу вас сказати мені, де перебуває Крістіна Саньєр, якщо вона досі жива.

Я опустив погляд, неспроможний здобутися на голос.

– Ви її вбили?

Я витримав довгу паузу.

– Я не знаю, де вона є.

Ґрандес підійшов до мене й подав ключ від дверей.

– Тікайте звідси, Мартін.

Я завагався на мить, перш ніж прийняти його пропозицію.

– Не спускайтеся парадними сходами. Коли пройдете коридор, у кінці, ліворуч, побачите сині двері, які відчиняються лише зсередини й виходять на пожежну драбину. Драбина виведе вас у задній провулок.

– Як я зможу віддячити вам?

– Не марнуйте часу. У вашому розпорядженні лише тридцять хвилин перед тим, як весь департамент поженеться за вами. Не втрачайте їх, – сказав інспектор.

Я взяв ключ і рушив до дверей. Перш ніж вийти, обернувся на мить. Ґрандес присів на стіл і дивився на мене без будь-якого виразу на обличчі.

– Ця брошка з янголом, – сказав він, показуючи на мій лацкан.

– Так?

– Я бачив її у вас на лацкані, відколи вас знаю, – сказав він.

20

Вулиці кварталу Раваль були темними тунелями, то там, то там освітлені миготливими ліхтарями, світло яких майже не пробивалося крізь чорну ніч. Мені знадобилося трохи більше, ніж тридцять хвилин, які дав мені інспектор Ґрандес, аби з’ясувати, що на вулиці Кадена були дві пральні. У першій, підвальному приміщенні під сходами, огорнутими парою, працювали лише діти з руками, фіолетовими від синьки, та жовтавими очима. У другій, великому й брудному приміщенні, де смерділо лугом та невідомо чим, владарювала здоровенна жінка, яка, побачивши кілька монет, не стала заперечувати, що Марія Антонія Санауха працює тут пополудні шість днів на тижні.

– Що вона накоїла тепер? – запитала матрона.

– Вона одержала спадщину. Скажіть мені, де я можу її знайти, і вам теж, можливо, щось перепаде.

Матрона засміялася, але очі в неї жадібно заблищали.

– Наскільки мені відомо, вона мешкає в пансіоні «Санта-Люсія» на вулиці Маркіза Барберá. Скільки вона успадкувала?

Я кинув на прилавок кілька монет і вийшов із тієї брудної ями, не завдавши собі клопоту відповідати на її запитання.

Пансіон, де жила Ірен Сабіно, був у похмурому будинку, що здавався спорудженим із викопаних кісток та вкрадених могильних плит. Поштові скриньки в комірчині портьє були вкриті іржею. На перших двох поверхах не було жодної таблички з прізвищем. На четвертому поверсі була швацька майстерня з гучною назвою «Середземноморський текстиль». Найвищий, п’ятий поверх займав пансіон «Санта-Люсія». Сходи, на яких ледве вміщувалася одна особа, підіймалися в темряву, запах каналізації просочувався крізь стіни й роз’їдав шпалери, наче кислота. Я піднявся на чотири поверхи й вийшов на похилий майданчик, куди вели лише одні двері. Я постукав у них кулаком, і через мить мені відчинив чоловік, високий і тонкий, наче персонаж із кошмару, зображеного на одній із картин Ель Греко.

– Я шукаю Марію Антонію Санауху, – сказав я.

– Ви лікар? – запитав він.

Я відсунув його вбік і ввійшов. Вузькі й темні кімнатки тіснилися по обидва боки коридору, у кінці якого було вікно, що виходило до колодязя, освітленого слуховим віконцем. Сморід із каналізаційних труб насичував атмосферу. Чоловік, який відчинив мені двері, так і залишився там стояти, дивлячись на мене розгубленим поглядом. Я припустив, що то один із пожильців.

– Де її помешкання? – запитав я.

Він дивився на мене мовчки, непроникним поглядом. Тоді я дістав із кишені револьвер. Чоловік, не втративши свого незворушного спокою, указав на останні двері в коридорі, біля самого вікна. Я рушив туди й, коли виявив, що двері замкнені, почав колупатися в замку, щоб його зламати. Решта мешканців повиходили в коридор, такий собі гурт пропащих, забутих душ, які, схоже, протягом років не бачили світло сонця. Я пригадав свої жалюгідні дні, прожиті в пансіоні доньї Кармен, і мені подумалося, що моя давня оселя могла здатися новим готелем «Ріц» супроти цього страхітливого чистилища, що їх так багато в нетрищах кварталу Раваль.

– Повертайтеся до своїх помешкань, – сказав я.

Ніхто не подав знаку, що мене почув. Я підняв руку й показав револьвер. Наступної миті всі позникали у своїх кімнатах, мов наполохані миші, крім кабальєро сумного й худого образу. Я знову зосередив свою увагу на дверях.

– Вона замкнулася зсередини, – пояснив пожилець. – Сидить там