Читати книгу - "Янголи і демони"

Ленґдон занепокоївся. Він знав, що момент істини неодмінно настане. Вони з Вітторією вже обговорили це вночі, дорогою з майдану Святого Петра. І вже тоді все вирішили. Задовго до того, як одержали листа від Папи.

Батько Вітторії мріяв, що відкриття антиматерії стане поштовхом до духовного пробудження. Він, безумовно не хотів нічого такого, що сталося минулої ночі, проте залишався один незаперечний факт... Цієї миті люди по всьому світу сприймали Бога так, як не сприймали ніколи раніше. Скільки ще діятимуть ці чари — Ленґдон і Вітторія не мали уявлення, однак твердо знали, що не псуватимуть цього духовного свята скандалом і сумнівами. Незбагненні шляхи Господні, казав собі Ленґдон. А може... усе те, що сталося вночі, зрештою, було таки Божою волею? потайки застановлявся він.

— Містере Ленґдон? — знову озвався Шартран. — Я запитав вас про гелікоптер.

— Так, знаю... — Ленґдон сумно усміхнувся. Він відчував, що слова йдуть у нього не з голови, а з серця. — Можливо, це через шок від падіння... але щось сталося з моєю пам’яттю... якесь провалля...

— Ви нічого не пам’ятаєте? — розчаровано запитав Шартран.

Ленґдон зітхнув.

— Боюся, це назавжди залишиться таємницею.

Повернувшись до спальні, Ленґдон вкляк на місці від того, що побачив. Вітторія стояла на балконі спиною до балюстради і дивилась на нього. Вона здалася йому небесним видінням... Тендітний силует на тлі місяця. У білосніжному махровому халаті вона скидалася на римську богиню. Туго зав’язаний пасок підкреслював її витончену фігуру. За нею над фонтаном Берніні здіймався легкий туман, і складалося враження, ніби її оточує сяючий німб.

Ленґдон раптом відчув нестримний потяг... якого ще не відчував ніколи до жодної жінки. Він тихо поклав діамант ілюмінатів і листа від Папи на тумбочку біля ліжка. Пояснення можуть і зачекати. Він пішов до неї на балкон.

— Ти прокинувся, — грайливо прошепотіла вона. — Нарешті.

— День був довгий. — усміхнувся Ленґдон.

Вона провела долонею по своєму розкішному волоссю. Халат угорі трохи відхилився.

— А тепер... наскільки я розумію, ти чекаєш винагороди.

Ці слова заскочили Ленґдона зненацька.

— Як... ти сказала?

— Роберте, ми дорослі люди. Ти ж не заперечуватимеш цього. Тебе змагає бажання. Воно написане в твоїх очах. Первісний тваринний голод. — Вона усміхнулась. — Я відчуваю те саме. І ця жага от-от буде задоволена.

— Справді? — Підбадьорений, він зробив крок до неї.

— Абсолютно. — Вона простягнула йому меню. — Я замовила все, що в них є.

Бенкет був розкішний. Вони вечеряли на балконі при світлі місяця... смакуючи frisee, трюфелі й різото і запиваючи все це вишуканим Dolcetto.

Ленґдон не мусив бути символогом, аби зрозуміти знаки, які подавала йому Вітторія. За десертом, що складався з вершків, ягід, тістечок і запашної кави, Вітторія притискала під столом свої голі ноги до його ніг і спопеляла його пристрасним поглядом. Схоже, їй не терпілося, щоб він поклав виделку і схопив її в обійми.

Проте Ленґдон не реагував. Він залишався бездоганним джентльменом. Чому б трохи не пограти в цю гру? думав він, ховаючи лукаву усмішку.

Коли вже все було з’їдене, Ленґдон пішов з балкона й самотньо сів на край свого ліжка. Він узяв із тумбочки діамант ілюмінатів і почав крутити його в руках, захоплюючись уголос чудом симетрії. Вітторія дивилась на нього, нічого не розуміючи, і за якийсь час її спантеличення змінилось неприхованим розчаруванням.

— Тобі ця амбіграма страшенно цікава, правда? — нарешті не витримала вона.

— Неймовірно, — кивнув Ленґдон.

— І нічого цікавішого в цій кімнаті для тебе немає?

Ленґдон почухав потилицю з таким виглядом, наче розмірковує над відповіддю.

— Насправді, є одна річ, яка цікавить мене більше.

Вона усміхнулась і наблизилась до нього.

— І що це за річ?

— Мені страшенно цікаво, як тобі вдалося за допомогою тунців спростувати теорію Айнштайна.

Вітторія в розпачі здійняла руки.

— Dio тіо! Досить уже про тунців! Попереджаю тебе, припиняй ці ігри!

Ленґдон широко всміхнувся.

— У наступному експерименті ти можеш зайнятися, наприклад, камбалою і довести за її допомогою, що земля пласка.

Хоч Вітторія вся аж кипіла з люті, на її вустах раптом з’явилася слабка усмішка.

— Якщо хочете знати, професоре, мій наступний експеримент матиме історичне значення. Я збираюся довести, що нейтрино мають масу.

— Що мають? Месу? — Ленґдон подивився на неї спантеличено. — Я навіть не знав, що вони католики!

Одним блискавичним рухом вона вклала його на спину, а сама сіла зверху.

— Сподіваюся, ви вірите в життя після смерті, Роберте Ленґдон? — Вітторія сміялась, притискаючи його до ліжка. У її очах грали пустотливі бісики.

— Щиро кажучи, — відповів він теж зі сміхом, — мені завжди було важко уявити щось поза межами цього світу.

— Справді? Ти ніколи не переживав релігійного екстазу? Не повторної миті божественного одкровення?

Ленґдон покрутив головою.

— Ні, і я маю великі сумніви, що в принципі здатний відчути щось подібне.

Вітторія скинула халат.

— Мабуть, ти ще ніколи не був у ліжку з майстром йоги?

ПОДЯКА

Висловлюю щиру подяку моєму редакторові й дорогому другові Джексонові Кауфману за те, що відразу повірив у символога Роберта Ленґдона... й уявив, як усі ці події могли б розгортатися.

Я вдячний незрівнянній Гайде Ланґе, до якої привели мене «Янголи і демони», за те, що дала цій книжці нове життя вдома й винесла її у світ.

Дякую Емілі Бестлер з «Атрії», а також Бену Каплану й усім іншим із видавництва «Покет букс» за постійну підтримку й завзяття в роботі над цією книжкою.

Дякую легендарному Джорджеві Візеру за те, що переконав мене писати книжки, а також своєму першому агентові Джекові Елвеллу за своєчасну допомогу й за те, що продав цю книжку «Покет букс».

Дякую дорогому другові Ірву Сіттлеру, який влаштував мені аудієнцію в Папи Римського, показав частини Ватикану, бачити які можуть лише обрані, та зробив моє перебування в Римі незабутнім.

Дякую одному з найвинахідливіших і найталановитіших художників сучасності Джонові Ленґдону, який сміливо взявся за надскладне завдання — створити амбіграми для цього роману — і блискуче з ним упорався.

Дякую Стенові Плентону, директорові бібліотеки Університету Огайо в місті Чиллікоте, за те, що був для мене найважливішим джерелом інформації з найрізноманітніших питань.

Дякую Сильвії Кавацціні, яка люб’язно провела мене таємним переходом Passetto.

А також дякую найкращим батькам, про яких тільки може мріяти дитина, — Дікові й Конні Браунам... за все.

Висловлюю подяку ЦЕРНу, Генрі Бекетту, Бреттові Троттеру, Папській Академії наук, Брукгевенському інституту, бібліотеці лабораторії Фермі, Ользі Візер, Донові Ульшу з