Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

ранок, а я все не могла — і дивилась крізь розкриті віконниці на темне небо. Майже чорне, пронизане синню, глибоке небо. Всіяне легкими туманами сузір’їв, воно мовчало. Твоя. Обійняла, притискаючись, наче боячись, що ось він був — і раптом зникне. Та навіть якби й так, якби це все виявилось сном. Твоя. Тицьнулась носом у ділянку між його шиєю та ключицею. Вдихнула теплий, рідний тепер запах. Твоя.

Пригорнув уві сні.

Подумала, поринаючи в темряву, що так і не дізналася, чого Небоводним усі човни пливуть колами.

Розділ 16

— У мене таке погане передчуття, Анно. Важко це пояснити. Не варто нам завтра йти до Палацу Величного. Взагалі... не варто. Особливо — тобі.

Злата м’яко, не спричинивши шуму жодним необережним рухом, прослизнула до кімнати й зачинила за собою двері. Якщо Тигран переважно користався вікном, та й то темної-темної ночі, дівчина могла собі дозволити пройтися будинком. Подібно до мене, вона володіла здатністю відчувати людей на відстані — їй легко було пройти непомітною коридорами та сходами.

За вікном згасало сонце. Я непокоїлася — Ханна та Всевлад не повертались від ранку. Хоч би нічого поганого з ними не сталось, як минулого разу.

— А я непокоюсь за наших дарвенхардців.

Дівчина підійшла і зупинилась трохи осторонь — щоб не було видно з вулиці. Хоча до муру й брами, що відділяли територію маєтку від дороги й інших будинків, була доволі значна відстань, та й наче не відчутно було нікого чужого поблизу. Але обережність ніколи не зайва. Ми надто звикли до неї в дорозі.

— Думаєш, з ними знову щось трапилось?

— Я не знаю.

— Всевлад не може захистити Ханну. Це навіть він визнає. Каже, що це тому, що вони обоє захищають нас. Але я маю щодо цього сумніви. Він бачив твою силу в Ласиморсі. Мене вона також вразила. Але я перед нею схиляюсь. А що відчуває цей клятий чорноволосий белат — хіба він сам знає? Він дуже самовпевнений і начебто могутній. Але рівно доти, доки не зустрінеться з батьком. А тут така можливість є щохвилини.

— Ми уклали альянс. Я, Ханна та Всевлад. А ви погодились іти з нами. І завтра ще один із пунктів угоди може бути виконано. Але я ніколи й словом тобі не дорікну, якщо ти не підеш. Ти багато віддала нашій авантюрі. І мало не загинула в Розарі. Я хочу повернути додому Тараса. Та це вже давно не є єдиною причиною, чому я хочу отримати доступ до знань Стожарів. А вони заховані в підземних залах цього чорного гребеня, що здіймається на верхівці пагорба.

— Я ніколи тебе не покину. Не говори дурниць, Стожаре.

— Тоді не проси мене відступати. Я відчуваю себе частиною чогось... і прагну до чогось. Я більше не можу просто йти шляхом, який нікуди не веде. Я маю дізнатись більше про те, хто я така. Земля говорить зі мною, міста говорять. Але я хочу мати справжніх вчителів. Я маю вас, чудових друзів, та як Стожар — я дуже самотня. Ти бачила прояви моєї сили. В тому палаючому селі. В Ласиморсі. Але я не завжди можу її контролювати. Не завжди можу скеровувати. Я хочу розібратись в тому, як белати здолали Стожарів. Я хочу стати сильнішою, Злато. Не проси мене відступати. Не зараз. Не за крок до цієї мети.

— Я прошу тебе не забувати, що ніколи шлях не буває єдиним. Тигран правду казав — те, що Всевлад щось придумав, не означає, наче він вирішує геть усе. Ми можемо мати й свій план. Інший, відмінний. Запасний. Називай, як хочеш. Якщо ти готова, я маю ідеї.

Якусь мить ми мовчали. Небо за вікном залили смуги червонястого й синього кольорів. Наступала ніч. Місто загоралось вогнями. Але зараз я бачила їх якось відсторонено.

— Мандрівки зближують, тобі не здається? Такі дивні речі трапляються. Люди рятують одне одному життя, скажімо. Ти підставляєш себе під ікла величезного вовка, аби врятувати дарвенхардця. Дарвенхардка стрибає за тобою зі скелі в нестримний потік. Шукач рятує від пуми дарвенхардку. Колообіг порятунків якийсь. А потім всі починають одне одному не довіряти. За день до чогось справді важливого, — роздратовано сказала.

— Одного разу я теж думала, що варто йти до кінця, прийнявши рішення. Яким би воно не видавалось, — в голосі Златодари задзвеніла сталь. Вона подивилась на мене і її сірі очі в тіні видались чорними й непроникними. — Тигран же не розповів тобі, так? Ти хоч запитувала? Чому він так ненавидить мене та свого батька?

Розмова зробила геть неочікуваний кульбіт і я у відповідь промимрила щось невиразне.

Злата випрямилась. В її погляді читався виклик. Давно не бачила її такою — прямо як колись в Павутинні, коли ми безперестанку присікувались одна до одної.

— Його матір називали Криланою, — тому що вміла дуже легко й вправно видиратись на дерева й стрибати з гілки на гілку, немов птах. Вміла стріляти в польоті. Не згірше за наших товаришів у чорному. Бо вона також була Шукачем. Адже тільки вони мають право бути Радниками, ти знала це?