Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

— Малесенький в тебе Всесвіт, Вейдере. Дрібний. Як і твій мозок, до речі. Тому, шановний, сил отих може й не вистачити.

— Ви, добродію, за мій мозок не турбуйтес-с-с-ся… За свій краще…

— А мені за власний турбуватися нема чого. А ось за твій… Як ти гадаєш, чого це я наполіг на тому, щоб „Софію” не до космосу, а до головного реактору затягнути?

Від повіддю капітанові було мовчання. Дещо знічене, здається, мовчання.

— Ось-ось… Бачиш, до тебе лише зараз доходити починає. В тебе, мабуть, кеба не електронах, а на солярці працює. Якщо „Софія” наша здатна Всесвіти краяти, то станцію твою вона взагалі на елементарні частки потрощить. Особливо, якщо головний реактор не віддалік буде. Час смерті, друже, іноді настає навіть для Зорі Смерті. І ніколи не вгадаєш, коли він настає. Бо час смерті — головна таємниця життя.

— Т-ти… Ти не пос-с-смієш-ш-ш…

— Посмію, шановний.

— Агов, капітане, ти що замислив? — голос Такаманохари був напруженим до не можна.

Норильцєв щільно притиснув Нксу до грудей і разом з ним кидав дещо збентежені погляди то на дівчину, то на капітана.

— Ти ж розумієш, Сонько… Ти ж розумна дівчина… Немає в нас іншого виходу. Більше того, здається, що і для світу нашого іншого виходу не існує. Якщо гидота тутешня найближчим часом дійсно проколювання всесвітів на потік поставить, то… То гаплик, Сонько, усьому нашому світу. Що ми їм протиставити зможемо? Хімію нашу ракетну? Це ж кам‘яний вік!

— Кам‘яний, звісно… Але… Але, Богдане… Розумом я погоджуюся з тобою, але серцем… І навіть не в нас з Ігорем чи Нксою справа. Зовсім не в тому справа, що ми усі загинемо. Опісля вибуху Зорі Смерті цей, не наш Всесвіт, теж загинути може. Обов‘язково, навіть, загине. Ти в змозі взяти на себе відповідальність за загибель цілого безмежжя?

— Та хіба ж це безмежжя? Розбійні ескадрони, білкові покидьки, електратори та унтердарти… Не дивно, що всесвіт цей збігається. Він давно вже мертвий, всесвіт цей!

— Але ти забираєш в нього право на воскресіння.

— Забираю! Забираю, Сонько!.. Бо його воскресіння — це смерть мого світу.

— А нас ти спитав, капітане? — прорізався нарешті голос в Зоребора і був цей голос навіки стомленим і ледь чутним. Лють в ньому розвіялась без сліду, неначе димок від знищеного Р2Д2. — Ти з нами порадився? — І ще щільніше притиснув до себе малого крчовника.

— Та немає, немає в нас часу радитись, Ігорю! І виходу ані в нас, ані в нікого немає, — Кременчук ледь не плакав. — Ми своїми смертями, якщо це заспокоїть твою героїчну натуру, галактиці нашій життя врятуємо. Ти ж полюбляєш такі подвиги?

А сам вже відвертався, відвертався від хлопця і чаклував, чаклував над пультом, намагаючись сховати від екіпажу вираз свого обличчя. Бо нехай і не існує в реальності його екіпажу, нехай цей екіпаж і є лише витвором його уяви, але мають вони усі смерть свою фантомну зовсім не по-фантомному стріти. По-людські мають вони її стріти. І ще… І ще хай лишень він сам-один знатиме про те, що крок оцей — аж ніяке не геройство, а відчайдушний апофеоз його власної, капітанової, боягузливості. Його небажання помирати остаточно там, в далекому реальному світі. Зрадництва його апофеоз.

А ще він очікував, що от зараз по спині його залупцюють міцні кулачиськи, чіпкі пальці вп‘ються в камуфляжну тканину комбінезону і з гучним вереском стануть відтягати, відтягати його від пульту, з м‘ясом видираючи з цього простору й часу. Але позаду все було тихо.

Легесенько загули двигуни „Софії” і апарат обережно, можна сказати — задумливо, захитався над долівкою. Фантоми мовчали. І Богдан був вдячним їм за це. Добрі в нього галюники, розумні. А Соньку, якби він її саме такою в реальному життя зустрів, він і покохати зміг би. Точно зміг би. Не дивлячись на задавнену тугу за Оленою. Бо не по за дружиною колишньою ця туга була. За Сніжаною. Й-ех, галюники ви мої любі, прощавайте!

— Стій, с-с-сті-і-і-ій!!! — зашипів зненацька газованою водою з-під рвучко відчиненого короку, Його нелюдська Нескінченність, електратор Дарт Вейдер, Великий і Незнищенний. — Антілессе! Пієтте! Зупиніть його, зупиніть!!!

Темно-фіолетова, аж чорна, постать його зненацька на мить застигла, а потім засмикалась кожною складкою плаща і знайоме капітанові бузкове свічення розпочало огортати її. Але сконцентруватися навколо голови, аби потім відірватися від тіла повільною кульовою блискавкою, свічення не встигало.

— Антілес-с-с-се!!!

„Софія” повільно й значуще розвернула капітана обличчям просто до захисного щита головного реактора.

— Розстріляти, розстріляти їх!

В тунелю, виламаному апаратом землян, відчувся якийсь трикутний рух, а протилежна стіна зали раптом випнулась і грань ще одного чорного трикутника, блищачи мертвотним кольором синього вогню, вивалилась з неї, стискаючи своєю громадою і час, і простір.

— А-а-а-а!!!

„Софія” зірвалась з місця і кинулась просто на щит реактора. Водночас Кременчук увів усі її рушії в режим аварійної потужності. Який за п‘ять секунд мав закінчитися вибухом апарату.

Ревіли сирени.

Щось скрегтіло.

Хтось кричав. Тонко й нажахано.

Стовпи блакитного полум‘я зачепили таки борт „Софії” і вона розпочала обертатися, дисковою пилою вгризаючись в метал реактора.

— А-а-а-а-а!

— Сонько, Сонько, а ти мені подобалась! Здається, я покохав тебе, Сонько!

— Тримайся, Нксо, тримайся, друже!.. Зараз, зараз…

Щось загуркотіло, спалахнуло, боляче стиснуло тіла людей та метал механізмів, кидаючи усе це в мерехтливу безмежність, по самі вінця вічності переповнену полум‘ям, криком та уламками простору.

— Прощай, Сонько… А з Корнелією в мене нічого не було. Присягаюся, Сонько.