Читати книгу - "Аптекар"

— Я скажу, що я думаю, ти… — і Кевін звалив на неї таку лавину лайливих слів, порівняно з якими всі його попередні вигадливі означення стали нікчемними. У хлопця справжній талант.

— Мені подобається твоя сміливість, справді, — мовила Алекс, коли він договорив. Вона тримала кінчик голки біля роз’єму в крапельниці. — Але, прошу, збагни, що все це намарно. Час ігор вичерпався.

Устромивши голку в пластик, вона натиснула на поршень.

Реакція була майже миттєвою. Вона почула, як у нього прискорилося дихання, а потім він заревів.

Ліндауер різко підвів голову. Вона збагнула, що він ніколи не викликав таку реакцію у Кевіна, хай як силкувався. Вона почула, як за дзеркальною стіною заворушились, глядачі наблизились, ледве чулись голоси. Їй здалося, що вона навіть розчула чийсь здивований тон, і це тішило її. Хоча, на правду, то все завдяки Кевіновому акторству.

Вона знала, як він почуватиметься зараз, коли сили невпинно текли його венами, а біль цілком минув. Вона впорснула вдвічі більшу за максимальну дозу «Виживання», яку випробовувала на собі, зважаючи на те, що в нього більша вага та потреби. Його крики були дикунськими, сказати б, тріумфальними.

Вона сподівалась, що лише вона одна помітила цей нюанс і що він не забуде, що його тіло досі серйозно понівечене, байдуже, відчуває він це зараз чи ні.

Вона зачекала п’ять хвилин — стукаючи ногою по підлозі й байдуже спостерігаючи за ним, поки він грав свою роль, безугавно та голосно ревучи. Вона прагнула, щоб дія наркотиків тривала в його організмі якнайдовше. Бо коли вони припинять діяти, він стане безсилим.

— Ось, пане Біч, — мовила вона, впорскуючи в систему звичайний фізрозчин. Вона дала йому сигнал, на який він чекав. — Гадаю, ми з вами порозумілись, тож я можу довести все до кінця. Поговорімо?

Кевін очунював довше, ніж мав би, але, зрештою, він на її зіллях не розуміється. Він удавав, що поволі отямлюється, тож Алекс тішилася, що Деніел зараз перебуває поруч із Карстеном із просотаною отрутою каблучкою напоготові. Тільки Карстен здатен розпізнати такий обман.

За хвилину Кевін досі важко дихав, по щоках у нього текли справжні сльози. Вона майже забула, що він професіонал під прикриттям, адже вона ніколи не бачила його у справі, але вона мала б здогадатись, що він чудово впорається з цією виставою.

— Отже, пане Біч, що тепер? Продовжимо на повну силу чи ви хотіли б спершу поговорити?

Повернувшись обличчям, він подивився на неї сповненими правдоподібним страхом очима.

— Хто ви? — прошепотів він.

— Фахівець, я ж вам уже казала. Гадаю, добродій, — саркастично промовила вона, киваючи в бік Ліндаура, — має до вас кілька питань?

— Якщо я розповім, — промовив він тихо, — ви підете геть?

— Звісно, пане Біч. Я лише спосіб довести все до кінця. Щойно вдовольните моїх роботодавців, ви вже ніколи мене не побачите.

Ліндауер зараз неприховано з подивом витріщався, але Алекс хвилювалась. Вони мають просуватись далі, але водночас чи хтось повірить, що Кевін так легко здався?

Застогнавши, Кевін заплющив очі.

— Вони мені не повірять, — сказав він.

Вона не знала, як саме, але їй здавалось, що правий наручник на його зап’ястку був розстібнутий. Дві половинки наручників стали трішки неоднаковими. Утім, вона не вірила, щоб хтось, крім неї, зміг це помітити.

— Я повірю тобі, якщо скажеш правду. Просто розповідай те, що хочеш розповісти.

— Мені справді допомагали… але я не можу…

Вона схопила його за руку, немов втішаючи. Відчула, як ключик упав їй на долоню.

— Ти можеш мені розповісти. Але, прошу, не намагайся виграти час. Мені бракує терпіння.

Погладивши його по руці, вона обійшла навколо столу, щоб перевірити крапельницю.

— Ні, — пробурмотів він слабко. — Я не буду.

— Отже, гаразд, — відповіла вона. — Що ти хочеш мені розповісти? — вона поклала свою руку на його ліву руку, встромляючи ключа йому між пальцями.

— Мені допомагали… зрадник з управління.

— Що? — голосно вигукнув здивовано Ліндауер.

Вона люто зиркнула на нього, потім на дзеркало.

— Ваш працівник не в змозі опановувати себе. Я хочу, щоб ви забрали його з кімнати, — сказала вона суворо.

У кімнаті пролунав електричний тріск. Вона підвела голову, шукаючи гучномовець, але не побачила його.

— Продовжуйте, — пролунав бездушний голос Діверза. — Його виведуть, якщо він знову поводитиметься неприйнятно.

Вона насупилась, дивлячись на власне відображення, потім знову схилилась над Кевіном.

— Я хочу знати ім’я, — наполягала вона.

— Карстен, — видихнув він.

Тільки не це!

Через і так напружені й розхитані нерви їй довелося переборювати бажання дати йому ляпаса. Утім, Кевін, звісно, ніяк не міг знати, як вона дісталась сюди.

Алекс почула, що в кімнаті спостереження заворушились, тож поспішно додала, гучніше цього разу: «Важко повірити, пане Біч, позаяк саме завдяки пану Карстену я тут із вами. Він би мене не привів, якби уникав правди. Він знає, на що я здатна».

Кевін з огидою глянув на неї з-під напівопущених повік, а потім знову простогнав:

— Мені це ім’я дав мій контакт. Я сказав вам лише те, що він сказав мені.

Чудовий сейв, — саркастично міркувала вона.

Заворушення за дзеркалом не стихло ані після її репліки, ані після Кевінової. Вона чула голосні голоси та метушню. Ліндауерову увагу це теж привернуло, і він вдивлявся у скляну стіну.

Вона спробувала знову, добуваючи черговий шприц і опускаючи нишком маленький пристрій зі споду собі в кишеню.

— Даруй, що мені здалося, що все це надто легко…

— Ні, стривай, — видихнув Кевін, підвищуючи трохи голос. — Діверз послав того хлопця, він знає, кого я маю на увазі.

Що ж, можливо, це трішки скаламутить воду. Викласти обидва імені на стіл.

Хай що відбувалось у наглядовій кімнаті, воно не стихало. Вона мала діяти. Єдине, чим була корисна ця непередбачена ситуація, — що сторона за склом, найпевніше, не надто пильно за нею спостерігала. Час сплив.

— Пане Ліндауер, — вигукнула вона різким тоном, не дивлячись у його напрямку. У дзеркалі вона бачила, що він переймається тим, що коїться в іншій кімнаті. Він різко повернув до неї голову. — Мене турбує, що ремені на кісточках у нього затягнуто надто туго. Мені треба, щоб він мав нормальний кровообіг. У вас є ключ?

Для Кевіна було зрозуміло, у чім річ. Його м’язи напружились напоготові. Ліндауер поспішив до підніжжя столу. У наглядовій кімнаті хтось підвищив голос до крику.

— Не збагну, що ви маєте на увазі, — нарікав Ліндауер, оглядаючи кісточки