Читати книгу - "Чорний дім"

— Гаразд — каже Шнобель. — Хай би хто це був, він усе одно нас почує, а можливо, і вже почув, тож немає сенсу підкрадатися. Я хочу, щоб ми під’їхали швидко й зухвало, у вас це чудово виходить. Ми можемо використати швидкість як перевагу. Залежно від того, що відбуватиметься, ми під’їдемо до будинку настільки близько, наскільки це буде можливо.

— А якщо нічого не відбуватиметься? — запитує Диктатор. — Якщо ми спокійно проїдемо увесь шлях до самого будинку? Я маю на увазі, що немає сенсу тут наводити на себе жах. Так, щось погане сталося з Мишеням, але… ви знаєте. Зовсім не означає, що це має статися знову.

— Тож насолоджуємося прогулянкою, — каже Шнобель.

— Ти не захочеш заглянути всередину? — запитує Диктатор. — Там він, мабуть, тримає дітей.

— Він може бути там, — говорить йому Шнобель. — Якщо він там буде, то, хай би що я сказав Сойєру, ми виведемо його. Краще живим, ніж мертвим, хоча я був би не проти заподіяти добрячої шкоди його здоров’ю.

Він чує вигуки схвалення. Мишеня не промовляє ні слова, він лише киває, виражаючи згоду, схиливши голову і стискаючи кермо мотоцикла.

— Мишеня вже тут був, тому він їде попереду. Ми з Доком за ним, Сонні й Диктатор прикривають наш зад. — Шнобель дивиться на них і каже: — Тримайтеся на відстані не більше шести-восьми футів, гаразд?

Не став Мишеня наперед; ти маєш їхати першим, — лунає в голові Сонні, але він каже:

— Гаразд, Шнобелю.

— Шикуємося в лінію, — каже Шнобель.

Вони переміщають мотоцикли на ті позиції, які зазначив Шнобель. Якби хтось гнався по Шосе-35, то він був би змушений загальмувати, щоб не зіштовхнутися принаймні з двома накачаними чоловіками на мотоциклах, але на дорозі немає нікого. Усі, і Мишеня в тому числі, заводять мотори й готуються їхати. Сонні б’є кулаком об кулак Диктатора і оглядається назад, на темний тунель, що веде вглиб лісу.

Великий ворон, лопочучи крильми, опускається на нижчу гілку, витягує шию і, здається, зосереджує свій погляд на Сонні. Ворон, мабуть, дивиться на всіх них, Сонні це знає, але він не може позбавитись ілюзії, що ворон дивиться саме на нього і що в його чорних ненаситних очах виграє злоба. Неприємне відчуття, що ворону подобається дивитись, як він сидить, розвернений на мотоциклі, змушує Сонні подумати про свій «Магнум».

«Перетворити тебе на купу закривавленого пір’я, малий?»

Не розправляючи крил, птах відстрибує назад і зникає серед дубового листя.

— ПОЇХАЛИ!

Щойно Мишеня першим рушає, гнилі руки Маленької Ненсі стискають його плечі. Її тоненькі кісточки тиснуть так сильно, що під одягом на шкірі залишаються синці. Хоча він знає, що не можна позбутись того, чого не існує, несподіваний імпульс болю змушує його спробувати позбутись її. Він смикає плечима і крутить кермо, мотоцикл хитається. Коли мотоцикл нахиляється, Маленька Ненсі ще міцніше тисне пальцями. Мишеня випрямляється, і вона підсувається вперед, обхоплює кістлявими руками його груди, притискається своїм тілом до його спини. Вона вперлась черепом в його оголену шию, зубами покусує шкіру.

Це вже занадто. Мишеня думав, що вона з’явиться знову, але навіть не здогадувався, що вона триматиме його, мов у лещатах. Попри те, що він їде швидко, у нього з’являється відчуття, що повітря заповнює густа, в’язка субстанція, схожа на сироп, і що вона сповільнює його, тягне назад. Здається, він і мотоцикл поєднані, неначе сила тяжіння на цій вузькій дорозі притягує сильніше, ніж будь-де. У голові гуде. Він уже чує, як у глибині лісу, праворуч від нього, гарчить собака. Він припускає, що міг би все стерпіти, якби не те ж саме, що спинило його минулого разу: мертва жінка. Тоді це була Кіз Мартін; тепер мертва жінка — Маленька Ненсі, котра їде разом із ним, неначе дервіш, поплескує його по голові, штовхає в бік, крутить вуха. Він відчуває, як її зуби залишають шию і занурюються під піджак до лівого плеча. Вона махає однією рукою перед ним. Його охоплює ще більший переляк і жах, коли він розуміє, що цю руку можна побачити. Клапті шкіри тріпочуться над довгими кістками. Він мигцем побачив білі личинки, що звиваються навколо кількох вузлуватих решток плоті.

Губкоподібна кістлява рука ляскає його по щоці і повільно сунеться обличчям. Мишеня більше не може цього терпіти: розум охоплює сліпий жах, він втрачає контроль над мотоциклом. На повороті, за яким розташований Чорний Дім, колеса загрозливо нахиляються, і Мишеня, уже їдучи боком, різко смикається й падає разом із мотоциклом, не маючи жодних шансів утримати рівновагу.

Коли мотоцикл перекидається, він чує гарчання собаки лишень за кілька ярдів від себе. «Гарлей» падає йому на ліву ногу, тоді юзом просувається вперед, він разом зі своєю подружкою-привидом зісковзує з нього. Коли Мишеня бачить, що з темряви між деревами вимальовується Чорний Дім, гнила рука затуляє йому очі. Його різкий зойк сплітається зі звуком, який видає лютий собака.

Щойно вони в’їжджають, Шнобель відчуває, що повітря згущується і застигає. Це якийсь трюк, каже він сам собі, ілюзія, яка виникає під дією клятих Рибакових токсинів. Він сподівається, що інші не піддадуться цій ілюзії. Підвівши голову і глянувши через широку спину Мишеняти із заплетеними кісками, бачить, що приблизно футів за п’ятдесят дорога завертає ліворуч. Густе повітря тисне на його руки і плечі, він відчуває сильний, тупий, нестерпний головний біль, що різко починається десь за очима і занурюється дедалі глибше в мозок. Шнобель на якусь мить переводить погляд на Дока і бачить, що з ним усе гаразд. Побачивши на спідометрі, що вони їдуть зі швидкістю тридцять п’ять миль на годину, він набирає обертів, щоб розігнатись до шістдесяти, перш ніж вони доїдуть до повороту.

Десь ліворуч від нього гарчить собака. Шнобель витягує з кишені пістолет і слухає гарчання, яке, попри шалену швидкість, супроводжує їх аж до повороту. Головний біль стає сильнішим, тисне на очі зсередини, що змушує його широко відкрити їх. Великий собака — це, мабуть, собака, що ж іще — наближається, здіймаючи страшенний шум, який змушує Шнобеля придивитись і побачити величезну голову з палаючими червоними очима, масу липучої, тягучої рідини, що звисає з роззявленого рота, заповненого гострими