Читати книгу - "Леопард"

Вона не відповідала, тільки хитала головою й тихо плакала.

Харрі чекав. Підвівся, налив чашку кави, відірвав з рулону паперову серветку, поклав її перед жінкою і чекав. Ковтнув кави. І знову чекав.

— Я казала їй, що вона не повинна повторювати моїх помилок, — мовила жінка й знову схлипнула. — Не повинна закохуватися у чоловіка лише через те, що… що після всього вона стала почуватися бажаною, гарною. Привабливішою, ніж вона є насправді. Коли таке трапляється, гадаєш, що це благословення, а насправді це — прокляття.

Харрі чекав.

— Я виросла у фургоні. Ми повсякчас переїжджали, я навіть у школу не мала змоги піти. А коли мала вісім років, прийшли з органів опіки неповнолітніх і забрали мене. Коли мала шістнадцять, почала працювати у компанії Галтунга. Коли я завагітніла від Андерса, він був заручений. Гроші належали не йому, а їй. А він саме вклав на ринку велику суму, але акції впали, тож він не мав іншого вибору. Він відправив мене геть. Але вона про все дізналася. І саме вона наполягла, що я маю народити дитину і, як раніше, працювати у них служницею, а мою дівчинку виховуватимуть як хазяйську дочку. Його жінка була неспроможна народити, тож Лене, у певному сенсі, стала годованкою. Вони забрали її у мене. Казали, щó я можу дати Лене, — я, мати-одиначка, неосвічена, безрідна, невже мені стачить совісті позбавити свою дівчинку забезпеченого життя? Я була молода, залякана, я гадала, що так справді буде краще.

— І ніхто про це не знав?

Вона взяла серветку зі столу й висякалася.

— Дивовижно, як легко обдурити людей, коли вони самі прагнуть, щоб їх обдурили. Й навіть якщо не дадуть ввести себе в оману, не подадуть і виду. Бо для мене це несуттєво. Мене використали як сурогатну матір, щоб народити Галтунгові спадкоємицю, — то що з того?

— Це все?

Вона знизала плечима:

— Ні. Зрештою, я мала Лене. Я годувала її груддю: міняла пелюшки, спала разом з нею. Навчила її розмовляти, виховувала її. Але ми знали, що це тимчасово, що коли прийде час, я муситиму її віддати.

— І ви віддали?

Вона гірко засміялася:

— Хіба мати коли-небудь може кинути свою дитину? Ось дочка спроможна. Лене зневажає мене за те, що я накоїла. За те, хто я є. Але погляньте, зараз вона чинить так само.

— Подалася на край світу не за тим чоловіком?

Вона знизала плечима.

— Ви хоч знаєте, куди вона подалася?

— Ні. Знаю лише, що вона поїхала, щоб бути разом із ним.

Харрі знову ковтнув кави.

— Я знаю, де цей край світу, — мовив він.

Вона сиділа німо.

— Я можу поїхати й привезти вам її.

— Вона не захоче.

— Я можу спробувати. З вашою допомогою. — Харрі добув аркуш паперу і поклав перед нею. — То як?

Вона почала читати. Потім звела очі. Косметика стекла з очей просто на впалі щоки.

— Присягніться, що ви привезете мою дівчинку додому, Холе! Заприсягніться. Якщо ви зможете, то я згодна.

Харрі кинув на неї довгий погляд.

— Присягаюсь, — мовив він.

Вийшовши на вулицю і запалюючи цигарку, знову згадав її слова: «Хіба мати коли-небудь може кинути свою дитину? Ось дочка спроможна». Він згадав Одда Утму, котрий прихопив із собою синове фото. «Ось дочка спроможна». Справді? Він видихнув дим. А він сам може?

Гуннар Хаген стояв біля овочевого прилавка у знайомій пакистанській крамниці, якій віддав перевагу. Він недовірливо позирав на свого старшого інспектора.

— Тобі знову треба в Конго? Щоб знайти Лене Галтунг? І це ніяк не стосується справи про вбивства?

— Усе так само, як і минулого разу, — відповів Харрі, узявши в руки якийсь овоч. — Ми розшукуємо зниклу людину.

— Як я знаю, ніхто, окрім жовтої преси, не вважає, що Лене Галтунг пропала безвісти.

— Ні, вважає. — Харрі добув папірець із кишені і показав Хагенові підпис. — Це зробила її біологічна мати.

— Невже? І як же я маю пояснити у міністерстві, що ми починаємо її розшуки в Конго?

— Маємо слід.

— Який же?

— Я прочитав у «Сьо о хьор», що Лене Галтунг попросила стиліста перефарбувати її волосся у червіньковий колір. Я навіть не знав, чи в нашій країні є така назва кольору. Тому, мабуть, і запам’ятав.

— Що запам’ятав?

— Що саме цей колір був зазначений у рядку про колір волосся у паспорті Джуліани Верні з Лейпцига. Свого часу я просив Гюнтера перевірити, чи має вона у паспорті печатку з Кігалі. Але поліція паспорта не знайшла, він зник, я певен, що його забрав Тоні Лейке.

— Паспорт? То й що?

— І тепер він у Лене Галтунг.

Хаген поклав у кошик пучок бок чоя, повільно хитаючи головою.

— Ти надумав поїхати у Конго, ґрунтуючись на тому, що прочитав у журналі пліток?

— Я надумав їхати у Конго, ґрунтуючись на тому, що я, чи то пак, Катрина Братт з’ясувала про Джуліану Верні.

Хаген попрямував до чоловіка, що сидів за касою біля правої стіни.

— Верні померла, Харрі.

— Хіба мертві літають літаками? Виявилось, що Джуліана Верні, чи то пак жінка з кучерявим волоссям червінькового кольору, придбала квиток з Цюріха на край світу.

— На край світу?

— Гома, що у Конго. Назавтра, зранку.

— Отже, вони заарештують її, з’ясувавши, що вона подорожує з паспортом людини, яка вже більш як два місяці мертва.

— Я перевірив у ІКАО. Вони кажуть, що часом номер паспорта померлої людини викреслюють зі списків лише через рік. Тобто хтось міг, скориставшись паспортом Одда Утму, прилетіти до Конго. Байдуже, у нас із Конго немає угоди про співпрацю. Та й відкупитися від арешту неважко.

Хаген виклав покупки й, поки касир пробивав чек, почав терти скроні, щоб біль у голові попустив.

— Значить, нехай знайдуть її в Цюріху. Швейцарська поліція.

— Шефе, ми стежитимемо за нею, вона приведе нас просто до Тоні Лейке.

— Вона приведе нас до погибелі, Харрі. — Хаген забрав покупки, вийшов на мокру від дощу холодну Грьонланнслейрет. Люди квапливо сновигали вулицею, піднявши комірці й дивлячись під ноги.

— Ти не розумієш. Катрина Братт з’ясувала, що кілька днів тому Лене зняла всі заощадження з рахунку у Цюріху. Два мільйони євро. Сума не така велика для того, щоб розпочати власний проект розробки родовища в Конго. Але цих грошей стане, щоб підтримати його у критичний момент.

— Чисті здогади.

— Навіщо б то в греця їй знадобилося два мільйони євро готівкою? Слухай-но, босе, це наш єдиний шанс. — Харрі заледве встигав за начальником. — У Конго, якщо хтось не хоче, щоб його