Читати книгу - "Хранителі Персня"

Звідти вітер ніс приглушений відстанню низький гуркіт, схожий на віддалений гуркіт грому.

— Оце і є Кремінь-скеля, або ж Тол-Брандір, — сказав Арагорн, показуючи на високий пік. — Ліворуч Амон-Ло, праворуч — Амон-Хин, висоти Слуху та Зору. За часів великих королів там влаштували особливі дозорні вишки з сидіннями. А на Тол-Брандір, як кажуть, не ступала нога ні людини, ні звіра. Ще до ночі ми наблизимось до них — чуєте невмовкаючий поклик Рауросу?

Хранителі дозволили собі трохи відпочити, пливучи за течією, що прямувала уздовж середини озера. Підживилися, а потім узялися за весла — треба було поспішати. Схили західних горбів покрила тінь, сонце почервоніло; де-не-де крізь туман прозирали перші зірки. Три піки попереду темніли у сутінках. Раурос гримів громовим гуркотом. Ніч уже вкрила ріку, коли човни нарешті увійшли до тіні гір.

Десятий день плавання скінчився. Глухомань залишилась позаду. Загін не міг посуватись далі, не зробивши вибору між сходом та заходом. Останнє, головне завдання походу підступило до них впритул.

Розділ 10 ЗАГІН РОЗДІЛЯЄТЬСЯ

Арагорн направив човни до правого рукава ріки. Тут, на західному березі, у затінку Тол-Брандіру, від підніжжя Амон-Хину до води спускався зелений луг. За ним починався пологий підйом; дерева росли біля підніжжя та уздовж берега озера. Звідти, з непомітного джерела, витікав струмок, що живив лугову траву,

— Ось вже й Парт-Гален, Причальний луг, — сказав Арагорн. — Влітку тут, ясна річ, було більше затишку. Ну, сподіваймося, що лихо ще не проникло сюди.

Вони витягли човни на берег та розташувались табором на траві. Домовилися чатувати, але ворог нічим не виявляв себе, а Горлум, якщо й зумів вистежити їх, залишився невидимим та нечутним. А все ж таки вночі Арагорну стало неспокійно; він крутився уві сні, прокидався, підвівся ще досвіту і підійшов до Фродо, що стояв на чатах.

— Чого ти підвівся? — здивувався Фродо. — Адже зараз не твоя черга?

— Сам не знаю. Тривога мучить. А нумо поглянемо на твій меч! [4І6]

— Для чого? Вороги близько?

— Подивимось, що покаже Жало.

Фродо витяг ельфійський клинок з піхов — той ледь світився. Гобіт похнюпився.

— Орки! Мабуть, не дуже близько, але й не далеко…

— Цього я й побоювався, — спохмурнів Арагорн. — Втім, можливо, вони на тім березі. Жало світиться тьмаво, — може, це просто шпигуни Мордору вештаються довкола Амон-Ло. Мені ще не доводилося чути, щоб орки лізли на Амон-Хин. Але у лиху добу навіть неймовірне трапляється. Адже Мінас-Тіріт вже не охороняє переправи через Андуїн. Завтра мусимо діяти обережно.

Світанок був схожий на заграву від пожежі. На сході, немов клуби чорного диму, низько над землею стелилися хмари; вранішнє сонце освітило їх зі споду похмурим багровим світлом, але швидко перетяло хмари, випливло у чисте небо та позолотило вершину Тол-Брандіру. Фродо довго дивився на схід, на високий острів. Його схили підіймались з бистрої води майже прямовисно. На кручу видряпувались дерева, так що крона одного була на рівні коріння другого; а вище знов стирчали нездоланні сірі скелі, увінчані довгим кам'яним шпилем. Хмари птахів носилися над ним, а більше нічого живого не було видко.

Після сніданку Арагорн скликав усіх на раду.

— Настав нарешті день вибору, — сказав він. — Довго ми відкладали його, довго ділили, мов брати, всі труднощі походу. Що вдіємо тепер? Повернемо на захід з Боромиром та приєднаємось до війни, що веде Гондор, чи на схід, у країну Тіні та Страху? Можемо розділитись, тоді кожен сам обере свій шлях. Вирішувати треба швидко, довго залишатись тут не можна. Ми знаємо, що ворог на східному березі; але орки можуть опинитися на цьому також.

Довго сиділи друзі мовчки, нерухомо. Нарешті Арагорн сказав:

— На жаль, Фродо, цей тягар також ляже на тебе. Ти — Хранитель, обраний Радою, тобі рішати. Я тут давати порад не можу. Мені з Гандальфом не зрівнятися, отже, хоч як би я не намагався замінити його, навіть приблизно не знаю, як розсудив би він сьогодні — якщо взагалі мав якісь заздалегідь складені плани. Цілком ймовірно, що й Гандальф полишив би вибір за тобою. Така вже твоя доля.

Фродо відповів не відразу. [417]

— Я знаю, треба поспішати, — повільно промовив він. — Але поки що нічого не можу вирішити. Тяжко це… Дайте хоч годину, я все обміркую. Дозвольте мені побути наодинці!

Арагорн поглянув на нього з глибоким співчуттям.

— Гаразд, Фродо, сине Дрого, ти матимеш цю годину, і ти проведеш її сам. Ми підождемо тут, а ти піди погуляй. Тільки не заходь далеко, щоб міг покликати, якщо знадобиться.

Фродо похитав головою на знак згоди. Сем, що стурбовано спостерігав за ним, теж похитав головою і подумав: «Справа проста, як двічі два, але не личить Сему Гемджи лізти, куди не запросили, прямо зараз!»

Фродо підвівся й пішов. Від Сема не приховалося, що всі старанно уникали дивитися йому услід, лише Боромир не зводив очей з Фродо, доки той не зник за деревами біля у підніжжя Амон-Хину.

Фродо спочатку плентався по лісу навмання, потім ноги самі понесли його у гору. Він знайшов ледве помітні залишки стародавньої дороги. Там, де скелі були занадто стрімкими, колись вирубали сходи, але тепер, погризені зубом часу, вони потріскались, повитирались, і коріння дерев розкололо їх. Фродо дряпався куди заманеться, поки не вийшов на трав'янисту галявину. її оточили горобини, а посередині лежав великий плаский камінь. Зі східного боку галявина була відкрита, і її залляло світло вранішнього сонця. Фродо зупинився й поглянув через ріку вниз, на Тол-Брандір та птахів, що кружляли понад водою біля неприступного острова. Ревів могутній Раурос, низький одноманітний стугін, немов биття серця, стояв у повітрі.

Фродо присів на камінь, підпер рукою підборіддя й подивився на схід, але не побачив нічого. У думках перебрав він усі події з того часу, коли Більбо покинув Край, пригадав усі промови Гандальфа. Дні минали, а рішення ніяк не складалося.

Раптом Фродо отямився від роздумів, виразно відчувши ворожий погляд. Він скочив та озирнувся, але, як не дивно, побачив тільки Боромира.

— Мені за тебе страшно, Фродо, — сказав він з доброзичливою посмішкою, підходячи ближче. — Якщо Арагорн має рацію і орки близько, нікому з нас не можна блукати поодинці, а тобі тим паче: адже від тебе багато [418] чого залежить! В мене теж важко на серці. Коли вже ми зустрілись, може, поговоримо трохи? А там, дивись, і полегшає. Коли співрозмовників багато, суперечки тривають без кінця, а двоє як-небудь домовляться!

— Спасибі за співчуття, — відгукнувся Фродо. —