Читати книгу - "Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь"

— Ну, давай! — її посмішка різала, немов скляний уламок, увіткнутий в тіло. — Ти вже не іссарам. Ти зрікся роду, племені, спільної душі. Не маєш затуляти обличчя. Відкрий його!

Він стягнув екхаар, відчуваючи на щоках пестощі вітру. Це було дивне відчуття. Він стояв перед чужинкою, не маючи на обличчі запони. І не маючи нічого, що міг би втратити. Пустка з’явилася з нізвідки, темний похмурий тягар, що наповнив його десь під грудиною. Нагадував…

— Веретено з чорного льоду, еге ж? — вона дивилася йому в очі, а чужість потроху відпливала вглиб її очей. — Немов за грудиною хтось тобі розмістив шматок льоду у формі веретена. Ти знаєш, що той лід чорний, і знаєш, що важить він наче весь світ — ба більше, ти впевнений, що тобі ніколи не вдасться його дістати. Носитимеш його до кінця життя, мій малий скорпіоне. Мій Носій Мечів, — додала майже пестливо.

Посміхнулася жахливо.

— Скоро ти матимеш нагоду їх випробувати. А якщо схибиш, то супротивник не дасть тобі ані найменшого шансу. Може, ти йдеш туди лише для того, щоб померти, даючи мені час на втечу. Що скажеш?

— Чи зникне тоді веретено?

— Так, напевне.

Він спрямував погляд на стіну.

— Тоді ходімо.

* * *

Чоловік змінився. Вона відчула це відразу, з долонею піднятою до того місця, де було його обличчя. Тепер він не носив запони, вона бачила глибоко посаджені очі, похмурі, як осіннє небо, кривий ніс — мабуть, зламаний, — красиві губи. Був молодий, може, всього на кілька років старший за неї — і старий водночас. Важко було вхопити його сутність, особливо при такому світлі, але вона вирішила, що спробує. Трохи подумавши, додала йому на обличчя кілька зморшок: цього повинно вистачити.

Із дівчиною проблем не було. Місяцями бачила її на внутрішній поверхні повік. Це був малюнок чужий і болісно знайомий, як обличчя матері, яку хтось намагається собі пригадати, викликаючи в пам’яті якісь неясні образи замість її обличчя. Але вона мала впевненість, що не помилиться. Не з нею.

Її камера була наріжна, коридор оббігав її з двох боків — і в двох стінах розташовувалися двері з невеличкими віконцями. Вартові навідували її щогодини, заглядаючи в обидва віконця, а інколи заходячи в камеру та все докладно перевіряючи. Її вони не боялися, не так, як інших. Ні, похитала вона головою, аналізуючи цю думку. Її вони боялися набагато більше, тому так часто перевіряли, що вона робить. Вона мала Силу прикликати картини. Силу випускати їх із власної голови. Картини, що перебували там, завжди були жахливі.

Якщо вони дозволяли їй малювати, то в камері з’являлися фарби, пензлі та шматки найтоншого з баченого нею паперу. Коли малювала, за нею завжди стежили принаймні троє, зокрема чародій, і річ була не лише в тому, що вона створювала, але також і в тому, щоб вона ніде не приховала фарб, які в її руках могли стати смертельною зброєю. Це також стосувалося всього, що вона могла використати для творчості — залишків їжі, напоїв, а також калу й сечі: все це забирали в неї, одразу після того, як вона їла чи задовільняла свої потреби. У її випадку не могло бути й мови про смердюче відро, яке цілими днями стояло в кутку камери.

Вони зробили все, щоб позбавити її можливості малювати не під контролем.

І все ж вона малювала цю картину вже кілька днів.

Їй вдалося приховати, що саме вона робить, бо охоронці шукали те, що на їхню думку було малюнком. Прямі лінії, ясно представлені фігури, виразні постаті. Вони шукали чогось подібного до того, що вона малювала раніше.

Їм не спало на думку, що картина може виглядати інакше.

Стіни її камери були стінами захисної фортеці, яку будували по-меекханськи солідно, дешево і незважаючи на естетику. Вони мали витримати удари каміння з баліст, а не мати красивий вигляд. Навіть якщо колись вони були більш-менш гладкими, тепер тиньк злазив пластами, кришився і бруднив підлогу верствою пилу. До того ж волога, якою тягнуло від болота, з кожним роком залишала все помітнішій слід на столітніх стінах. Разом із нею з’являвся грибок. А коли камеру осушили і приготували до її приходу, ніхто не подбав про те, щоб відштукатурити її знову. Згідно з меекханським прагматизмом було вирішено, що немає потреби витрачати гроші на бій, в якому програш відомий наперед.

Це дозволило їй творити.

Вже кілька днів вона мала в голові картину, яка все наполегливіше потребувала звільнення. Вона бачила їх на стінці, чоловіка з мечами на спині та дівчину з очима, як вечірнє небо перед грозою. Користуючись нігтями та держаком дерев’яної ложки, вона креслила їхні контури на вологому тиньку. Робила це обережно: тут риска, там крапка, ледь помітний слід, тінь, обіцянка форми.

На щастя, дві вологі плями на стіні приблизно нагадували людські фігури. Легким розчерком вона накреслила контур обличчя, рук, мечів за спиною чоловіка. Треба було знати, куди дивитися, та напружити уяву, аби в цій збиранині плям та тріщин побачити Образ. Але вона добре знала. Образ був у її голові і буде закінчений, коли вона вирішить, що він готовий. Тобто — вже скоро.

Вона почула шурхіт розмови за дверима.

* * *

Другі та треті двері були подібні до перших: сталь та залізо з невеличким заскленим віконцем посередині. Вельґеріс підходив до кожного з таким виразом, немов усе сильніше хотів штрикнути когось ножем. Еккенгард анітрохи не був здивований. Недовіра залишалася єством кожного шпигуна, була чимось настільки ж природним, як стукіт серця чи дихання. Щур уже якийсь час роздумував: якби він опинився на місці гостя, то теж відчував би, що тут щось не стикується? Якщо чесно, то окрім чудової вистави, таємничої вежі, залізних дверей та озброєної варти Ґентрель так і не навів жодних доказів на підтвердження своєї історії. Жоден із в’язнів, ані перший хлопець, ані дівчинка, що здавалася його ровесницею, ані п’ятнадцятирічний, як на перший погляд, підліток, не здавалися надто небезпечними. Вони спокійно спали в своїх камерах і, схоже, жоден не мав бажання ходити по стінах чи згинати руками сталеві пруття в палець завтовшки.

Якби не малюнки, які справили на Хорта настільки велике враження, він, напевне, давно б уже розвернувся й пішов собі. А вони, власне, наближалися до камери тієї, хто ці малюнки створив. Якщо і вона буде спати сном невинного немовляти,