Читати книгу - "Макбет"

пальцями обох рук. Він навчився це робити ще в цирку. То була вправа на збалансування різниці між моторними функціями лівої та правої рук. Посмоктуючи сірника й перекидаючи фішки між пальцями, він досліджував свої почуття. Але не виявив жодного. Спробував був дізнатися, про що думає. І дізнався, що не думає ані про Банко, ані про Леді. Просто думає про те, що не відчуває нічого. Та раптом його вразило: «Куди? І чому…?»

Макбет обмізкував цю несподівану думку…

А потім заплющив очі і почав рахувати від десяти до одного.

— Це — не та драбина, якою зазвичай вибираються на дах будинку. Чим вище по ній підніматися, тим сильніше вона розгойдуватиметься, — пояснив чоловік у формі лоцмана Флінсу та іншим добровольцям. — Треба робити лише один рух за один раз: спочатку руку, потім — ногу. Нічого страшного тут немає.

Лоцман гучно позіхнув і злегка усміхнувся, а потім вхопився за драбину і почав підніматись.

Флінс спостерігав за маленьким чоловічком, бажаючи бути таким же безстрашним. Вулиця Ощадливості була порожньою — окрім пожежної машини, чия п’ятнадцятиметрова драбина прихилилася до глухої стіни.

Флінс поліз слідом за лоцманом, і сталося дивне: з кожною сходинкою він боявся чимраз менше. Втім, найгірше було позаду. Він уже висловив свою думку. І до неї прислухалися. Погодилися, закивали головами. А потім добровольці залізли в пожежну машину, яка вирушила на схід від вокзалу великою дугою. І, проїхавши по-недільному безлюдними вулицями, непомітно підкралася до тильного боку казино «Інвернесс».

Флінс поглянув угору й побачив, що лоцман сигналізує йому з даху: мовляв, шлях вільний.

Учора ввечері вони вивчили план казино так ретельно, що Флінс чітко знав, де що знаходиться. На пласкому даху були двері, за ними — вузька драбина, яка вела до бойлерної, а з бойлерної відкривався хід до горішнього коридору готелю. Там вони мали розділитися по двоє і рушити на північні й південні сходи. І ті, і ті вели до мезоніну. За кілька хвилин з вокзалу відкриють вогонь, щоб зосередити увагу кулеметників на майдані Робітників. Постріли поглинуть увесь шум, який здійматимуть Флінс та ще троє добровольців, чиїм завданням було підкрастися ззаду і знищити кулеметників. Не заперечивши ані словом проти того, що ними командує курсант поліцейської школи, всі троє добровольців звірили свої годинники з годинником Флінса. Бо, схоже, цей кадет знав про подібні операції те, чого не знали вони. Як там колись сказав татко? «А якщо твоя думка є кращою за інші, то ти мусиш повести людей за собою, і це, чорт забирай, є твоїм обов’язком перед громадою».

Флінс почув, як з вокзалу почали стріляти.

— За мною! — скомандував він.

Вони наблизилися до дверей на даху. Замкнені. Як і очікувалося. Він кивнув одному з поліцейських, автоінспектору. Той встромив між рамою та дверима фомку і сильно натиснув. Замок луснув з першої ж спроби.

Всередині було темно, і Флінс відчув тепло, яке йшло з бойлерної внизу. Другий полісмен, працівник відділу боротьби з шахрайством, хотів був піти першим, але Флінс притримав його.

— За мною! — прошептав він і зайшов усередину через високий металевий поріг. Марно намагався розгледіти хоча б щось у темряві і, намацуючи поруччя драбини, опустив автомат. Та, коли зробив перший обережний крок і намацав наступну сходинку, металева драбина брязкнула. Флінс завмер, засліплений світлом. Знизу хтось увімкнув ліхтар і направив йому в обличчя.

— Бах! — сказав голос за ліхтарем. — Тебе вбито.

Флінс знав, що стоїть на лінії прицілу трьох добровольців, які йшли позаду. І знав, що не встигне вистрілити зі свого автомату. Бо впізнав голос.

— Звідки ти дізнався…

— А я просто подумав собі: «Куди ж це вони поїхали на пожежній машині, якщо пожежної сирени ніде не було чути?» Бачу, ти й досі носиш мої туфлі, — мовив Макбет якимось п’яним голосом. — Послухай-но, Флінсе. Ти ще маєш можливість врятувати життя. Своє власне та тих трьох бунтівників, які стоять за тобою. Повертайся назад і ховайся за барикадою. Звідти ти матимеш кращий шанс дістати мене.

Флінс облизав пересохлі губи.

— Ти вбив мого батька.

— Можливо, — відповів голос, злегка заплітаючись. — Точніше, його вбили обставини. Або амбіції, які плекав Банко щодо тебе і себе самого. Але, можливо, — Макбет зробив паузу і тяжко зітхнув, — можливо, то був і я. А тепер іди, Флінсе.

У пам’яті хлопця враз постали спогади про всі ті борецькі поєдинки, які вони влаштовували з дядьком Маком на підлозі їхньої вітальні. Макбет спершу піддавався, а потім в останню секунду вивертався і пришпилював Флінса до підлоги. Однак йому вдавалося зробити це не завдяки своїй фізичній силі, а завдяки точності та швидкості реакції. Утім, можливо, зараз дядько Мак надто п’яний? А координація Флінса відтоді значно покращилась? Якщо він діятиме швидко, то, може, вдасться встрелити його. Врятувати Касі. Врятувати місто. Помститися за…

— Не роби цього, Флінсе.

Але було надто пізно. Хлопець вхопив автомат, і звук короткої черги важко вдарив по барабанних перетинках всіх п’ятьох людей у тісній бойлерній кімнаті.

— А-а-а-а! — скрикнув Флінс.

І впав з драбини додолу.

Він не відчув, як вдарився об підлогу. Не відчув нічого, допоки знову не розплющив очей. Та все одно нічого не побачив, лише відчув, як на щоку йому лягла рука, а у вусі забубонів голос.

— Я ж казав тобі: не роби цього.

— Д-д-де вони?

— Пішли — згідно з наказом. А тепер спи, Флінсе.

— Але… — Він зрозумів, що його встрелили. Кров. Він закашлявся, і рот заповнився кров’ю.

— Спи. Коли будеш там, передай привіт своєму татку і скажи, що я прибуду слідом за тобою.

Флінс розкрив рота, однак з нього вийшли не слова, а кров. На своїх повіках він відчув пальці Макбета — ніжні, обережні. Він закривав їх. Флінс вдихнув повітря, наче перед пірнанням. Як зробив тоді, коли впав з містка в ріку, в чорну воду, у свою могилу.

— Hi, — мовив Дафф, побачивши, як до них повертається пожежна машина. — Ні-і-і-і-і!

Дафф з Малкольмом вибігли назустріч, а коли машина зупинилася, рвучко відчинили дверцята з обох боків. З машини, і досі зводячи подих, вивалилися водій, двоє поліцейських та лоцман.

— Макбет нас підстеріг, — простогнав лоцман. — Він застрелив Флінса.

— Ні, ні, ні! — Дафф похитнувся й міцно-міцно заплющив очі.

Хтось поклав руку йому на плече. Чиясь знайома рука. Кетнесс.

До Малкольма підбігли двоє чоловіків у спецназівській формі.

— Ми — Гансен та Едмунтон, сер. Почули про те, що тут відбувається, і поспішили сюди. Невдовзі прибуде підкріплення.

— Дякую, хлопці, але ми вже нічого не встигнемо