Читати книгу - "Ловець снів"

Він відчув, як Сірий намагається знайти значення слова «скнара». Потім без зайвих слів він поклав на стіл долар і два четвертаки. Після цього покрокував у бік каси, яка була по дорозі до чоловічого туалету.

Поліцейський усе ще займався своїм пирогом — якось підозріло неквапливо, подумалося Джонсі, — і коли вони проходили повз нього, Джонсі відчув, що Сірий як сутність (уже сильно олюднена сутність) розчинився, пішов зазирнути в голову копа. За дверима кабінету не залишилося нічого, крім червоно-чорної хмари, яка керувала системами життєзабезпечення Джонсі.

Джонсі блискавкою кинувся до телефону і схопив трубку. Мить він вагався, потім подумав: «Просто набери 1-800-ГЕНРІ».

Спочатку не сталося нічого… А потім десь, у якомусь іншому світі, пролунали гудки.

9

«Піт придумав», — пробурмотів Генрі.

Овен, який сидів за кермом «Хамві» (машина була величезною і гучною, але її обладнали великими зимовими шинами, завдяки чому мчала по снігу, як лайнер «QE-2» по хвилях), покосився на нього. Генрі спав. Окуляри сповзли на кінчик носа. Оповиті байрусом повіки тремтіли від руху очних яблук під ними. Генрі снився сон. «Цікаво, про що?» — подумав Овен. Мабуть, він зміг би зануритись у голову свого нового напарника й подивитись, але це здавалося якимось збоченням.

«Піт придумав, — повторив Генрі. — Піт перший її побачив». І він позіхнув так тяжко, що Овену стало його шкода. Овен вирішив, що не хоче ставати частиною того, що зараз відбувалось у голові Генрі. До Деррі ще годину їхати, навіть більше, якщо вітер не вщухне. Нехай висипляється.

10

За будівлею школи Деррі є футбольне поле, на якому колись виблискував Річі Ґренадо, але юний герой Річі вже п’ять років лежить у могилі, черговий провінційний Джеймс Дін, жертва автокатастрофи. Інші герої виросли, отримали свою частку слави й пішли далі дорогою життя. Та й узагалі зараз весна, до футбольного сезону ще далеко. Поле всіяне якимись величезними чорними птахами з червоними головами. Ці ворони-мутанти, сидячи на складаних стільцях, сміються й перемовляються, але містер Треск, директор, легко їх перекрикує, бо стоїть на трибуні й має мікрофон.

«Ще дещо, і я вас відпускаю! — гримить він. — Я не стану просити вас не кидати в повітря академічні шапочки наприкінці церемонії. Багаторічний досвід підказує мені, що це марно…»

Регіт, схвальні крики, оплески.

«…Але я прошу: ПОТІМ ЗБЕРІТЬ ЇХ І ЗДАЙТЕ, АБО З ВАС СТЯГНУТЬ ЇХНЮ ВАРТІСТЬ!»

Невдоволений гомін, свист, непристойні звуки. Найголосніше старається Бобер Кларендон.

Містер Траск востаннє обводить їх уважним поглядом.

«Юнаки й дівчата, випускники 1982 року, гадаю, я можу це сказати від імені всього викладацького складу: я пишаюся вами. На цьому репетицію закінчено, і…»

Закінчення звернення потонуло в загальних радощах, навіть динаміки не допомогли. Червоні ворони зриваються з місць крикливою нейлоновою зграєю і розлітаються. Завтра опівдні вони відлетять остаточно, і, хоч три ворони, які, сміючись і штовхаючись, пробираються до стоянки, де Генрі залишив машину, ще цього не розуміють, до закінчення дитячого етапу їхньої дружби лишаються лічені години. Вони не розуміють цього, і це, мабуть, на краще.

Джонсі здирає шапочку Генрі, напинає поверх своєї й кидається до стоянки.

— Ах ти засранцю, ану віддай! — репетує Генрі й хапає шапочку Бобра. Той кудкудакає по-курячому і зі сміхом мчить за ним. Так утрьох вони вибігають із поля і прямують за трибуни, червоні мантії здіймаються на вітрі і лопотять над джинсами. У Джонсі на голові дві шапочки, їхні китиці смикаються в різні боки, на Генрі одна (завелика, сидить на вухах), а Бобер біжить із непокритою головою — довге чорне волосся має, з рота стирчить зубочистка.

Джонсі на ходу обертається, під’юджує Генрі («давай, містере Баскетбол, що ти біжиш, як дівчисько») і мало не врізається в Піта, який тиняється біля північного входу на стоянку й роздивляється «ЖИТТЯ ДЕРРІ», засклену дошку оголошень. Піт, який цього року нічого не закінчує, крім чергового класу, хапає Джонсі, заламує його назад, як хлопець, що танцює танго з якоюсь красунею, і цілує його просто в губи. Обидві шапочки злітають із голови Джонсі, і він скрикує від подиву.

— Педик! — волає Джонсі, люто витираючи рот… але потім починає сміятися. Піт — це щось. Він може тижнями ходити тихий-тихий, а потім як видасть який-небудь фортель ні в тин ні в ворота. Зазвичай фортель бував після пари банок пива, але не сьогодні.

— Мені давно хотілося це зробити, Ґаріелло, — з придихом вимовляє Піт. — Тепер ти знаєш, що коїться в мене на серці.

— Педику довбаний! Якщо в мене від тебе сіфак буде, я тебе приб’ю!

Підбігає Генрі, підіймає свою шапочку з трави і лупцює нею Джонсі.

— Бачиш, на ній плями від трави? — каже Генрі. — Якщо мене змусять за неї платити, ти від мене дочекаєшся не тільки поцілунків, Ґаріелло.

— Не давай обіцянок, яких не можеш виконати, мудило, — кидає у відповідь Джонсі.

— Прекрасна Ґаріелла, — урочистим тоном вимовляє Генрі.

Підбігає змилений Бобер, він важко дихає, але зубочистку з рота не випускає. Він бере шапочку Джонсі, заглядає в неї і каже:

— Тут пляма сперми. Точно вона, я в себе на простирадлі таких повно бачив, так що знаю, як це виглядає.

Він набирає повні груди повітря і кричить випускникам у червоних мантіях:

- Ґері Джонс дрочить у свою шапочку! Гей, народ, Ґері Джонс дрочить у…

Джонсі кидається на нього, валить на землю, і вони качаються по траві, плутаючись у хвилях червоного нейлону. Обидві шапочки відкинуті вбік, і Генрі піднімає їх далі від гріха.

— Злізь із мене! — волає Бобер. — Розчавиш! Триндець і святі банани! Та злізь ти…

— Даддітс знав її, — каже Піт. Цікавість до їхнього дуріння минула, та й узагалі він не відчуває їхнього піднесення (Піт, мабуть, єдиний з них, хто відчуває наближення великих змін). Піт знову дивиться на дошку оголошень. — Ми її теж знали. Це вона завжди стирчала перед академією йолопів. «Вітаннячко, Дадді», — казала вона. — Коли він вимовляє «Вітаннячко, Дадді» , його голос на мить стає по-дівчачому тоненьким, але звучить це доволі мило, не знущально. І хоча Піт не дуже гарний наслідувач, Генрі відразу впізнає цей голос. Він згадує дівчинку з пухнастим світлим волоссям, великими карими очима, обдертими колінами та білою пластиковою сумочкою, в якій лежать сніданок і Барбі-Кен. Вона