Читати книгу - "Необхідні речі"

– Якась людина закидала камінням будинок Джерзиків, – сказав Алан тихим і (як він сподівався) заспокійливим голосом.

– Так, сер, – відповів Браян – майже зітхнув. – Здається, так. Думаю, таке могло статися. Я думав, вони сваряться, але, можливо, то хтось кидав каміння. Бум, трах, бам.

«Ритм задавала Фіолетова банда»[131], – подумав Алан, але не промовив.

– Ти думав, що вони сваряться?

– Так, сер.

– Ти дійсно так подумав?

– Так, сер.

Алан зітхнув.

– Ну, тепер ти знаєш, щó це було. І знаєш, що це був негарний вчинок. Кидати каміння у вікна – серйозна справа, навіть якщо це ні до чого особливо не призводить.

– Так, сер.

– Але цього разу це до чогось таки призвело. Ти знаєш, про що я, Браяне?

– Так, сер.

Ті очі на спокійному, блідому обличчі. Алан почав усвідомлювати дві речі: цей хлопець хоче розповісти, що сталось, але майже точно не збирається цього робити.

– Ти маєш дуже нещасний вигляд, Браяне.

– Так, сер?

– «Так, сер» означає, що ти нещасний?

Браян кивнув, і з його очей по щоках скотилося ще дві сльози. Алан відчув дві сильні суперечливі емоції: глибоке співчуття і дике роздратування.

– Чому ти нещасний, Браяне? Розкажи.

– Мені раніше постійно снився один гарний сон, – промовив Браян голосом, який ледве вдавалося розчути. – Дурний, але все одно гарний. Це про міс Реткліфф, мою логопединю. Тепер я розумію, що це дурощі, раніше не знав, і так було краще. Але знаєте що? Тепер я більше розумію.

Темні, страшно сумні очі знову піднялися, щоб заглянути в Аланові.

– Сон, який мені снився… про монстра, що кидає каміння… він мене лякає, шерифе Пенґборн… але от сумно мені через те, що я тепер знаю. Це ніби знати, як ілюзіоніст робить свої фокуси.

Він легенько кивнув головою, й Алан міг заприсягтися, що Браян дивиться на ремінець його годинника.

– Іноді краще залишатися в невіданні. Тепер я це розумію.

Алан поклав руку хлопцеві на плече.

– Браяне, давай закінчимо з хернею, добре? Скажи мені, що сталося. Скажи мені, що ти бачив і що зробив.

– Я прийшов запитати, чи не хочуть вони, щоб їм узимку розчищали під’їзну доріжку, – промовив хлопець механічним несвідомим голосом, що страшно налякав Алана.

Малий мав вигляд як у будь-якої американської дитини віком одинадцять-дванадцять: кросівки «Конверс», джинси, футболка з Бартом Сімпсоном, – але говорив наче робот, якого погано запрограмували і який тепер під загрозою перевантаження. Уперше Алан замислився, чи не когось зі своїх батьків Браян Раск побачив із камінням біля будинку Джерзиків.

– Я почув шум, – продовжив Браян. Він говорив простими оповідними реченнями, як поліцейських детективів навчають говорити в суді. – То був страшний шум. Удари, грюкіт, щось розбивалося. Тому я якнайшвидше поїхав звідти. Пані сусідка була на ґанку. Вона запитала мене, що діється. Думаю, вона також була налякана.

– Так, – сказав Алан. – Джилліан Міслабурскі. Я з нею розмовляв.

Він торкнувся холодильника «Плеймейт», що косо лежав у кошику Браянового велосипеда. Повз його увагу не пройшло те, як у Браяна напружилися губи.

– Цей холодильник був із тобою в неділю вранці, Браяне?

– Так, сер, – відповів Браян.

Тильним боком долонь він витер щоки та обережно вдивлявся в Аланове обличчя.

– Що ж ти в ньому возив?

Браян не відповів, проте Аланові здалося, що губи в нього затремтіли.

– Браяне, що було всередині?

Браян іще трохи помовчав.

– У ньому було каміння?

Повільно, обдумано Браян похитав головою.

Алан запитав утретє:

– Що було всередині холодильника?

– Те саме, що й зараз, – прошепотів Браян.

– Можна відкрити й подивитися?

– Так, сер, – мляво вимовив Браян. – Мабуть, можна.

Алан з одного боку відкрутив кришку й зазирнув у холодильник. Той був ущерть заповнений бейсбольними картками: «Топпс», «Флір», «Донрасс».

– Це мої обмінні картки. Я майже завжди ношу їх із собою, – сказав Браян.

– Ти… носиш їх із собою.

– Так, сер.

– Навіщо, Браяне? Навіщо тобі всюди їздити з холодильником з бейсбольними картками?

– Я ж вам сказав: вони на обмін. Ніколи не знаєш, коли вдасться з кимсь обмінятися на щось круте. Я досі шукаю картку Джо Фоя – він був у складі команди під час «Неймовірної мрії» сезону 67-го – і Майка Ґрінвела, картку новачка. Алігатор, як його називали, – мій улюблений гравець.

І тепер Аланові здалося, що він побачив в очах у хлопця слабкий, короткочасний проблиск задоволення, ледь не чув, як телепатичний голос повторює: «Намахав! Намахав!» Але, звісно, це він сам, це лише його злість кривляє хлопчиків голос.

Справді?

Ну а що ти взагалі очікував побачити в холодильнику? Купу каміння з прикріпленими записками? Ти дійсно думав, що він їде, щоб учинити те саме в іншому будинку?

Так, визнав він. Частково він думав саме про це. Браян Раск, маленький жах Касл-Рока. Скажений каменомет. І найгірше ось що: він був майже цілком упевнений, що Браян Раск знає, що діється в його, Алановій голові.

«Намахав! Намахав тебе, шерифе!»

– Браяне, будь ласка, розкажи, що тут відбувається. Якщо знаєш, прошу, розкажи.

Браян закрив кришку холодильника й промовчав. Пластик м’яко клацнув у ледачому осінньому дні.

– Не розповіси?

Браян повільно кивнув. Маючи на увазі, подумав, Алан, що так, він не може розповісти.

– Скажи мені хоча б одне: ти наляканий? Ти боїшся, Браяне?

Браян кивнув удруге, так само повільно.

– Скажи мені, чого ти боїшся, синку. Можливо, я зможу з цим розібратися. – Пальцем він легенько постукав по значку на лівому боці форменої сорочки. – Думаю, саме за це мені й платять, щоб я всюди носив цю зірку. Бо іноді я здатен розібратися зі страшними речами.

– Я… – почав Браян, але зненацька з вищанням ожило поліцейське радіо, яке Алан установив під приладовою панеллю універсала «Таун енд Кантрі» три-чотири роки тому.

– Машина-один, машина-один, я база. Як чуєте? Прийом?

Браян відірвав погляд від Аланових очей. Він обернувся в бік універсала й голосу Шили Бріґгем – голосу влади, голосу поліції. Алан зрозумів, що, навіть якщо хлопець був за крок до того, щоб щось йому розповісти (і, можливо, то було просто видавання бажаного за дійсне – так вважати), зараз це бажання щезло. Обличчя хлопця закрилося, як мушля молюска.

– Іди додому, Браяне. Ми ще поговоримо про цей… про цей твій сон… трішки пізніше. Добре?

– Так, сер, – відповів Браян. – Мабуть, так.

– А тим часом можеш подумати про те, що я тобі сказав: більша частина роботи шерифа – це проганяти страшні речі.

– Я мушу йти додому, шерифе. Якщо мене довго не буде вдома, мама злитиметься.

Алан кивнув.

– Ну, цього нам не потрібно. Іди, Браяне.

Він провів хлопця поглядом. Браян опустив голову, і знову здалося: він не