Читати книгу - "Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2"

На мене озирнулись усі, хто вже стояв на площі, чекаючи гостей. Стожари були одягнені в біле — хоч ми наче й не змовлялись. Благодар стояв, оточений ореолом спокою й благородства — як і зазвичай. Його очі кольору весняної зелені поглянули на мене уважно і, здається, трохи занепокоєно. Ратмир стояв біля нього і з його виразу обличчя зрозуміти щось було неможливо. Він теж був вбраний в камзол поверх сорочки — то був рідкісний випадок, коли я бачив друга в одязі з рукавами. Миланина сукня чарувала погляд — вона мала розкішний поділ, оздоблений золотавими візерунками, та оголювала ніжні овали пліч жінки. Для мене цей Стожар завжди була, попри свій твердий і подекуди дуже впертий характер, зразком жіночої елегантності. Пообіч неї стояли Яртура та Всеслава. Русоволоса дівчина посміхнулась мені своїми неймовірними блакитними очима — аж наче хмари розійшлися. Посмішка ж Всеслави, кучеряве біляве волосся якої було фантастичним чином впокорене високою зачіскою, видавалась від чогось хитрою. Певна річ, саме вона вбрала сукню з найглибшим декольте і ще й майже прозору. Проігнорувавши пустотливий погляд Всеслави, я став скраю, поруч із Ратмиром. З міста чувся гул — то висипали на вулиці люди, збурені прибуттям іноземних гостей. Белати прибули на кораблях — я бачив їх вітрила з гербом Циркути, коли перебував на верхівці своєї вежі. Суден було аж три — отже, нас чекає зустріч із багатьма чужинцями. З людського гулу став чітко вирізнятись інший — стукіт кінських копит. Він був такий рясний та потужний, що земля під ногами ледь здригалась. Благодар, що стояв праворуч від Ратмира, нахилився й поглянув на мене.

— Зі Смоляною все добре?

Я кивнув. Обличчя його проясніло. Старий легенько схилив голову у відповідь, а тоді його погляд знову звернувся в бік в’їзних воріт. Обитель була оточена невисоким муром, радше символічним, аніж таким, який міг би справді захистити. Але ворота були високими, міцними, з кованими залізними ґратами. Зараз вони були прочинені навстіж і за ними починався спуск донизу, де пролягала уся Колісія. Через узвіз не було поки видно, що ж відбувається на дорозі нижче, але тремтіння від ударів копитами об бруківку наростало.

Першими ринула на площу патрійська сторожа, що супроводжувала прибулих — воїни в світлих обладунках, з гербом Патрії на грудях, верхи на граційних конях. Вершники розділилися на два потоки, що оточили площу двома півколами, які вели від воріт до головних сходів, біля підніжжя яких стояли ми, Стожари, а тоді швидко приборкали своїх скакунів, завмерши за спинами палацової челяді та кількох десятків поважних панів та панн, яким їх становище в суспільстві дозволяло бути присутніми на подібних оказіях.

Щойно патрійська сторожа припинила свій рух, як об світлу бруківку площі вдарили копита чорних дарвенхардських коней. Попереду на вороних їхали троє чоловіків і троє жінок. Усі вбрані в чорний, багато розшитий дорожній одяг, зі сріблястими луками й сагайдаками зі стрілами за спинами, з чорними плащами, що м’яко спадали з плечей. Голови їх вінчали срібні корони з короткими зубцями, що нагадували шипи. Це були три подружні пари — Дан, зустрівши гостей на кордоні, одразу ж надіслав нам листа, повідомивши конкретно, кого чекати. Чоловік та жінка посередині мали обоє років по сорок — і були, як я розумів, Величними Белати, Ільдаром та Амірою. В чоловіка було геть сиве коротке волосся, смагляве обличчя з уважними, дещо примруженими темними очима та вольовим підборіддям. Через той свій погляд Ільдар скидався на яструба, що повсякчас чигає на здобич. Аміра мала суворе обличчя з великими сірими очима, повними, але блідими устами й гостреньким носиком. Якщо в її вибагливо заплетеній косі й була сивина, то ніхто її не бачив — волосся жінки було чисто-білого кольору.

Праворуч від них їхали Величні Горти — веснянкувата й рудокоса Азата, та її чоловік — блакитноокий чорноволосий красень Стихір. Обоє були трохи молодшими за Ільдара й Аміру, але це аж ніяк не позначалось на тому, щоб вирази їх облич були бодай трішки менш погордливими.

Третьою парою Величних були правителі Персеполю — найпівденнішої частини Циркути, що межувала з Патрією. Вони були найстаршими з-поміж шістки і мали років по сімдесят обоє. Зазичай Величні не правили так довго. Але річ у тім, що Чернин та Найдена не мали власних дітей. І тому їх наступником було названо котрогось із молодих родичів — та, вочевидь, той ще не пройшов дарвенхардської служби до кінця, тому й не міг зайняти престол. Але язик би не повернувся назвати Чернина та Найдену старими — хоч їх обличчя й вкривали рясні зморшки, а волосся обох було цілком срібним від сивини, вони були прекрасними. Справді, зачаровували й притягували погляди більше за своїх молодших побратимів. Можливо, тому, що правили вони вдвічі довше. Може, бо відчувалось — вони — єдине ціле. Справді — пара. Обоє стрункі й підтягнуті, вони роззирались і споглядали все, якось ідентично повертаючи голови, хмурячи брови й стискаючи губи. Коли Чернин поправив свій плащ правицею, Найдена повторила його рух лівою рукою, хоч вони в той момент, присягаюсь, дивилися в протилежних напрямках.

Праворуч від усіх Величних їхав Дан. Я відчув неймовірну радість, побачивши його — адже розлука була дійсно тривалою. Відчув, як яскраво спалахнула поряд аура Милани.

Стожарів кінь був сніжно-білим, як і штани та проста, без прикрас, туніка вершника. Він посміхнувся нам і, спішившись, встав між нами та Величними, тримаючи коня за узду. На відстані десь метрів двадцяти за своїми володарями їхало попарно зо п’ятдесят вершників. За кілька хвилин вони заполонили весь центр площі. То не були військові — звичайні белати, хоч, певне, й знатного походження. Замикали ходу два десятки дарвенхардців. Сервусів, військових, що походили з підкорених народів, я не побачив.