Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Прохід до сходів, що ведуть до вівтаря, посипаний якимись білими сухими пелюстками. Вони шарудять під моїми ногами, поколюючи босі ступні. Цей шелест луною стелиться попереду мене, пригнічуючи якоюсь своєю фатальною потойбічністю. А від поглядів імар, що невідривно стежать за кожним моїм рухом, по шкірі бігають колючі неприємні мурашки.

Але найменше мені хочеться показувати їм свій страх. Гордо підвівши голову, я підіймаю погляд на підступне божество, яке захотіло скористатися мною у своїх цілях. І застиглу поруч з Хаманою… все-таки Чарпатчхе. Вона теж дивиться на мене, і тонкі губи згинаються в дуже задоволеній усмішці. Невже я мала рацію? Не знаю навіть, шкода мені цих імар, чи вони заслуговують на таку правительку?

Щойно досягаю нижньої сходинки, мої конвоїри відстають, зупинившись біля підніжжя сходів. Сходження я продовжую на самоті. Під пильними поглядами Хамани та її маріонетки. Поки не опиняюся перед ними, стоячи на пару сходинок нижче. Наче милості прийшла просити. Впевнена, вони дуже скоро зрозуміють, що це не так.

− Чи готова ти дати мені відповідь, Женю? – звужує очі Хамана.

Закинувши голову, дивлюся в фіолетово-сизе небо. Туди, де на небокраї вже видно яскраві бузкові та червоні сполохи світила, що підіймається з-за горизонту. Перший світанок.

− Готова, Велика Безодня Хамана, − вимовляю рівно, опускаючи очі й впевнено зустрічаючись з поглядом своєї викрадачки. − Я відмовляюся від усього, що ти пропонувала мені. І не згодна стати ні жертвою у твоєму ритуалі, ні знаряддям твоїх злодіянь. Я не згодна бути твоєю перепусткою до мого рідного Всесвіту.

О-о-о, це треба було сказати хоча б для того, щоб побачити як з холодного прекрасного обличчя Хамани вмить злітає маска поблажливої величі.

Яскраві губи розповзаються в страшному вискалі, оголюючи гострі ікла. Навколо тонкої фігури чорними крилами здіймається голодна пітьма.

− Добре подумала? − шипить вона.

− Так.

− І хто ж тебе напоумив на таке нерозумне, необачне рішення, дурне дитя? – цікавиться, буравлячи мене майже ненависним поглядом.

Від відчуття могутньої сили, що виморожує, розплескується навколо нас льодовитим океаном, мене немов бетонною плитою пригинає до землі. І мені величезних зусиль коштує вистояти рівно і не опустити голови.

− Дай вгадаю. До тебе з'явився хтось, який вважає себе покровителем вашого жалюгідного всесвіту?

− Мені не потрібні нічиї поради, щоб зрозуміти, як підступно ти маніпулюєш мною, − підіймаю підборіддя.

− О, я, здається, зрозуміла, − вигляд Хамани стає абсолютно демонічним, лякаючи мене до дрожу. − Абсолюта ти б не стала слухати. Не після вчорашнього. До тебе якимось чином з'явилося його вірне звірятко провидиця. Чи не так?

Мабуть, щось у моєму погляді видає мене. Тому що темрява в очах Хамани спалахує такою нищівною ненавистю і сказом, що я мимоволі відсахуюсь, відступаючи на кілька сходинок нижче. Низько загарчавши, вона змахує руками, наче батогами замахується. Темрява звивається в матові щупальця, шугонувши до мене. І тепер я вже цілком усвідомлено стрімголов кидаюсь геть.

Мені вдається подолати третину сходів, молячись небесам, щоб вийшло проскочити повз вояків, що кинулися мені навперейми.

Але в якийсь момент мої ноги раптом потопають у в'язкій чорній трясовині. Все тіло обвивають липкі щупальця, сіпаючи у повітря. І тягнуть назад до Хамани... і до її вівтаря. Точніше, здається, вже на сам вівтар.

Здається, відносно м'які методи переконання неслухняної жертви залишилися позаду.

− Даремно ти тріпаєшся, дитинко. Я все одно візьму своє, − з'являється наді мною Хамана, як тільки я опиняюся на круглому чорному камені, зв'язана по руках і ногах масляно-чорними стрічками темряви. Схиливши голову набік, вона гладить мене по голові. Обхоплює пальцями скроні, схиляється до мого обличчя з моторошною усмішкою: − Твоя добровільна згода, звичайно, полегшила б мені завдання. Але, повір, вона зовсім не обов'язкове. Незабаром ти станеш ще однією моєю маскою. Змирись, або буде дуже боляче.

Я стану? Чи моє біосинтезоїдне тіло?

Якщо тіло, то чому вона говорить так, ніби має на увазі саме мене-особистість?

І в тому моєму сні… адже тоді теж йшлося саме про мене.

Може… їй і не тіло зовсім потрібне? Може, вона націлилася на мій розум, чи навіть мою душу?

Чорт. А мені здавалося, що ситуація просто вже не може бути гіршою.

Виявляється, ще і як може.

− Починайте, − наказує Хамана, кинувши наказовий погляд на Чарпатчхе, що зайняла позицію біля моїх брикливих ніг.

Здається, я переоцінила силу своєї відмови.