Читати книгу - "Сяйво"

Але вона мусить собі не дозволяти про таке думати.

— Денні, любий, тобі треба прокидатися і…

Але його ліжко було порожнім.

Коли він уже почав засинати міцніше, вона вкрила його ковдрами і пледом. Тепер їх було відкинуто.

— Я тебе дістану! — вив Джек. — Я дістану вас обох!

Кожне його слово підкреслювалося ударом роукового молотка, але Венді ігнорувала і те й інше. Уся її увага була прикута до порожнього ліжка.

— Виходь сюди! Відімкни ці чортові двері!

— Денні? — прошепотіла вона.

Звичайно… коли Джек напав там на неї. Це дійшло до Денні, як, здається, завжди доходили агресивні емоції. Можливо, він навіть бачив усе в кошмарі. Він ховається.

Вона незграбно упала навколішки, перетерплюючи чергову блискавку болю зі своєї розпухлої кровоточивої ноги, і зазирнула під ліжко. Нічого там, окрім пучечків пилу та домашніх капців Джека.

Джек прокричав її ім’я, і цього разу, коли свиснув молоток, від дверей відскочила довга скалка, торохнувши об дерев’яні панелі. Наступний удар відгукнувся нудотним, розщепливим тріском, звуком сухого поліна під сокирою. Закривавлена головка молотка — тепер уже й сама собі подовбана, потріскана — проломила нову діру в дверях, потім зникла і вгатила знов, розсилаючи дерев’яну шрапнель по всій кімнаті. Венді знову звелася на рівні, за допомоги краю ліжка, і зашкандибала через кімнату до шафи. Зламані ребра шпигали її, змушуючи стогнати.

— Денні?

Вона гарячково відсунула вбік одяг на вішаках; кілька речей зісковзнули з вішаків і безсоромно спланували на підлогу.

Вона покульгала до ванної кімнати, а коли вже взялась за її двері, озирнулася. Молоток знову пробився, поширивши діру, а потім і рука з’явилася, почала намацувати засувку. З жахом вона побачила, що залишила низку Джекових ключів висіти при замку.

Рука відсмикнула засувку, при цім зачепивши ґроно ключів. Вони весело дзеленькнули. Рука переможно вхопилась за них.

Зі схлипом вона пройшла у ванну і затріснула її двері якраз тоді, коли двері спальні розчахнулись навстіж і крізь них з ревом продерся Джек.

Венді задвигнула засувку і крутнула пружинний замок, розпачливо роззираючись навкруги. Ванна кімната була порожня. Денні не було й тут. Та коли вона вловила віддзеркалення власного, замазаного кров’ю обличчя у люстерку на дверцятах аптечної шафки, Венді зраділа. Вона ніколи не вважала, що дітям варто бути свідками маленьких скандалів між їх батьками. І, можливо, та істота, що зараз буйствує в спальні, перекидаючи і трощачи речі, нарешті завалиться, перш ніж зможе вирушити по її сина. Ймовірно, думала вона, існує ще шанс для неї наробити тій істоті ще більше поранень… можливо, навіть убити її.

Її очі швиденько перебігли по поверхнях стандартного порцелянового начиння ванної кімнати, вишукуючи будь-що, що може прислужитися як зброя. Був там шматок мила, але їй не думалося, що навіть загорнутий у рушник, той стане достатньо смертельним. Усе інше було жорстко закріпленим. Боже, невже тут нічого нема такого, чим вона могла б скористатися?

За дверми не вщухали, продовжуючись і продовжуючись, тваринні звуки руйнування під акомпанемент горлових криків, що вони «отримають свої ліки» і «заплатять за те, що йому наробили». Він ще «покаже їм, хто тут бос». Бо вони «нікчемні щенята», обоє.

Почулось гупання, коли перекинувся її програвач, лункий тріскіт, коли розбився кінескоп дешевого телевізора, а потім передзвін віконних шибок, після чого під двері ванної потягнуло холодом. Глухе шмяк, це матрац зірвано з двоспального ліжка, де вони були лежали разом, стегно до стегна. Гахкання, коли Джек навмання гатив своїм молотком по стінах.

А втім, нічого не було від справжнього Джека в цьому виючому, безладному, роздратованому голосі. Він то скиглив сповненими жалю до себе нотками, то здіймався до буйних криків; це лячно нагадувало їй ті крики, що інколи здіймались у геріатричному відділенні шпиталю, де вона зазвичай працювала влітку, коли ще навчалася в середній школі. Старече слабоумство. Джека тут більше не було. Вона чула безумний, буйний голос самого «Оверлука».

Молоток вгатився в тоненькі двері ванної кімнати, вибивши з них величезну тріску. Половина скаженого, заклопотаного обличчя глипнула крізь діру на Венді. Губи, щоки і горло були замащені кров’ю, єдине око, яке вона бачила, було крихітним, свинячим якимсь, і блискучим.

— Нікуди тікати, еге ж, ти, пиздо, — захекало воно до неї крізь свою усмішку. Молоток ударив знову, пустивши скалки летіти у ванну і вдарятись об дзеркало на аптечці…

(!!Є ж аптечка!!)

Розпачливе скімлення почало вириватися з неї, коли вона розвернулась, забувши тимчасово про свій біль, і різко відчинила дверцята аптечки. Вона почала ритися серед її вмісту. Позаду неї той голос хрипко валував:

— Ось уже тут! Ось я вже прийшов, ти, свиняко!

Воно трощило двері з навіженістю якоїсь машини.

Пляшечки та слоїки падали під її скажено нашукуючими пальцями — сироп проти кашлю, вазелін, шампунь «Клерол» на трав’яній есенції, перекис водню, бензокаїн — вони валились до раковини й розбивалися.

Її пальці зімкнулись на пачечці бритвених лез якраз тоді, коли вона знову почула ту руку, вона вовтузилася з засувкою і пружинним замком.

Венді витрясла одне лезо, незграбно з ним вовтузячись, дихання вривалося в неї короткими хрипками хапками. Вона встигла порізати собі пучку великого пальця. Крутнувшись вихором, вона черконула по тій руці, що вже відімкнула замок і тепер вовтузилася з засувкою.

Джек заверещав. Рука відсмикнулася назад. Хекаючи, затиснувши лезо між вказівним і великим пальцями, Венді чекала від Джека нової спроби. Він спробував, а вона різонула. Він знову заверещав, намагаючись вхопити її за руку, і вона різонула його знову. Бритвене лезо сковзнуло в її пальцях, знову порізавши її, і впало на підлогу біля унітаза.

Венді вихопила з пачечки наступне лезо й чекала.

Порухи в тій кімнаті…

(«??йде геть??»)

І якийсь звук долинає крізь вікно спальні. Чийсь мотор. Якесь високе, комарине дзижчання.

Рев люті від Джека, а тоді — так, так, вона була певна цього — він вирушив з помешкання доглядача, ломлячись крізь руїну в коридор.

(«??хтось під’їжджає рейнджер Дік Хеллоран??»)

— О, Боже, — мурмотіла вона судорожно крізь рот, що, здавалося, був заповнений уламками паличок і старою тирсою. — Ох, Боже, ох, будь-ласочка.

Вона мусила зараз же звідси йти, мусила шукати свого сина, щоби вони могли зустріти решту цього кошмару пліч-о-пліч. Вона потягнулась рукою і вхопилась за засувку. Рука тягнулася ніби багато миль. Нарешті вона вловила ту засувку і вивільнила її. Штовхнула двері, похитуючись вийшла, і раптом її накрило жахливою впевненістю,