Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

поговорити. Отож напередодні від'їзду пішов я до того саду, нібито зілля якогось нарвати, і здибався там перше з її вітцем. От він і заговорив до мене тим суржиком, що то ним по всій Берберії аж до самого Стамбула маври з нашим невольником розмовляють (воно таке — ні арабщина, ні кастільщина, ані жодна інша мова, а мішаниця з усіх потроху, аби якось порозумітись), заговорив, кажу, і спитав, чого я тут у нього в саду шукаю та чий я єсть. Я одказав йому, що невольникую в арнаута Мамі (бо знав напевне, що то його добрий приятель) і прийшов сюди назбирати зілля всякого на салату. Тоді він спитав ізнов, чи я викупний і скільки господар за мене править. Поки він мене отак розпитував, а я йому відповідав, вийшла з дому красуня Зораїда — вона мене давно вже помітила. Я вже попереду казав, що мавританки не соромляться показуватись на очі християнам і не уникають їх, тож і дівчині було зовсім просто підійти до нас, тим більше що як забачив її отець іздалеку, зараз гукнув до себе.

Де ж би мені тепер слів таких узяти, аби змалювати ту вроду величну, ту знаду розкішну, ту оздобу препишну, якими кохана моя Зораїда сяйнула тоді перед моїм зором! Скажу тільки, що на шийці її вабливій, у вушках та в волоссі більше красувало перлів дорогих, ніж самого волосся на голові було. На щиколодках ніг, одслонених по тамтешньому звичаю, яскріли дві щирозлотні каркаджі (ножані обручки чи браслети по-їхньому), обсаджені рясно діамантами — Зораїдин батько, як я дізнався згодом од неї самої, цінував їх у десять тисяч дублонів; не меншого були варті і її наруччя. Вся вона аж ряхтіла добрими та коштовними перлами, бо то в мавританок щонайперша окраса і оздоба, тим-то в жодного люду не знайдеш стільки перел і бісеру, як у тих маврів, а що вже в Хаджі-Мурата, то на весь Алжір, славили, того добра було та ще грошей готових понад двісті тисяч талярів гишпанської лічби — і всім тим скарбом володіла моя володарка. Нема — що й питати, чи гарною вона мені здалась у тому вбранні — досить [264] глянути на неї, якою в нужді стала, щоб уявити собі, яка була в розкошах. Жіноча-бо краса, як відомо, має свої дні і свої пори, то марніє в пригодах, то знов пишніє, і не диво, що пристрасті та збурення душевні раз квітчають її, удруге в'ялять, а часто й зовсім нівечать. Словом, як уздрів я її тоді таку без міри хорошу, без міри ошатну, то здалось мені, що зроду ще подібної краси не бачив, а надто як згадав, чим я їй завдячую, то мимохіть подумав, що се божество якесь із неба на землю спустилось, аби втішити мене й порятувати.

Як підійшла вона до нас ближче, батько сказав їй їхньою таки мовою, що я — невільник приятеля його, арнаута Мамі, і прийшов сюди нарвати зілля на салату. Тоді й вона втрутилася в розмову і спитала мене тим самим суржиком, що я казав, чи я шляхетного роду і чом я досі з неволі не викупився. Я відповів їй, що вже викупився і що з ціни знати, як мій пан дорожив мною: узяв-бо з мене півтори тисячі солтанів. На те вона зауважила:

— Щоб ти був невольником у панотця мого і за тебе давали удвічі більше, я вмовила б його, щоб не продавав, бо ви, християни, ніколи не кажете правди і все біднитесь, аби тільки маврів одурити.

— Може, часом таке й трапляється, пані моя,— одказав я їй,— тільки я з паном моїм учинив усе по щирості, і так я завжди чиню й чинитиму з усяким.

— А коли ти од'їжджаєш? — запитала Зораїда.

— Завтра думаю,— одказав я,— бо тут саме один французький корабель має в плавбу рушати, от на ньому я й поїду.

— А чи не краще діждатись гишпанського судна? — заперечила Зораїда.— Адже французи — то ваші недруги.

— Ні,— одказав я.— Правда, коли б я знав, що невдовзі сюди припливе якийсь гишпанський корабель, я, може, й почекав би, та поїду, мабуть, завтра, се буде певніше. Так мені хочеться швидше до рідного краю дістатись і побачити милих моєму серцеві людей, що годі терпіти, не буду виглядати кращої нагоди.

— Мабуть, у тебе там дома дружина,— спитала дівчина,— і ти прагнеш якнайшвидше зустрітися з нею?

— Ні, я не жонатий,— заперечив я,— але дав слово одружитись, як тільки на батьківщину вернусь.

— А чи вона гарна, ота, що ти їй слово подав? — допитувалась Зораїда.

— Така гарна, що й не сказати,— одповів я.— Одне слово, дуже на тебе схожа.

Тут Хаджі-Мурат засміявся од щирого серця і промовив:

— Бісмілла, кристияно (клянусь Аллахом, християнине), мабуть, твоя наречена й справді дуже вродлива, коли на мою доньку схожа: адже вона в мене на все царство красуня! Як не віриш, то сам добре придивись, і побачиш, що правду тобі кажу.

У тій розмові за драгомана служив нам здебільша Зораїдин батько, бо найкраще знав ту калічену мову, що я вже згадував; дівчина теж трохи по-такому закидала, та більше все-таки на кивах та на мигах думку свою ясувала. От говоримо ми так про те, про се, аж надбіг маврюк якийсь, репетуючи на все горло, що через мур чи там огорожу [265] перескочило в сад четверо турків і з дерева овоч зеленцем обносять. Старий налякався, і Зораїда так само, та воно й не дивина, що маври бояться турків, а найпаче яничарів, бо надто вже нахабно показують вони владу над підданцями своїми, нехтують і поневіряють маврами гірше, ніж рабами.