Читати книгу - "Заради майбутнього"

Дівчина підступила аж до лінії прибою, присіла навпочіпки, а тоді вперлася колінами в пісок. Джинси на колінах потемніли від вологи, проте Злата не зважала. Якийсь час, ледь розгойдуючись під натиском вітру, вона розглядала відображення хмар у каламутному дзеркалі води. Зрештою скинула наплічник, видобула з нього куплену напередодні пляшку «Campo Arriba», поставила її між колінами та сфокусувала погляд на темному склі.

Мабуть, хвилин п’ять Злата сиділа й не рухалася, втупившись у пляшку так, наче те вино було водночас і найдорожчою, і найогиднішою річчю з усього, із чим вона будь-коли стикалася. Біль помалу затихав, одначе після нього нічого не лишалося. Злата відвела погляд і стрепенулася, тільки коли великі краплі м’яко застукали по піску довкола. Сталева поверхня води вкрилася тисячами дрібних цяток.

Злата скулилася й натягнула на голову капюшон. Потім дістала з кишені двадцятимілілітровий шприц із голкою, заготовлений іще в готелі. Легенько збовтала і придивилася до його вмісту. Всередині була мутнувата рідина із зависсю дрібних білуватих частинок — розчин надзвичайно отруйного триоксиду миш’яку.

Відколупнувши крихітний шматок пластикового покриття, Злата встромила голку між корком і внутрішньою поверхнею шийки й почала обережно її проштовхувати.

Дощ посилився. Вологі плями на джинсах розрослися аж до стегон, однак дівчина не зважала. Повільно й зосереджено протискувала голку. Зрештою, вирішивши, що ввела її достатньо глибоко, одним рухом упорснула вміст шприца у пляшку.

Порожній шприц Злата викинула до смітника на виході з пляжу. Пляшку з вином забрала із собою до готельного номера, де, обгорнувши одягом, заховала до наплічника. Ввечері наступного дня, реєструючись на рейс до Києва, дівчина здала наплічник у багаж.

Чотирма годинами пізніше, у Борисполі, сідаючи в таксі навпроти одного з виходів із термінала D, Злата промацала вміст наплічника. Одяг був на місці, зате пляшки всередині не виявилося.

Так, біль відступив, і після нього нічого не залишилося, проте тепер з’явилося відчуття, ніби так і треба.

12

Найпершим пориванням було звернутися до поліції. Ярик запам’ятав ім’я і номер накладної, знав приблизний час, коли забрали посилку. Теоретично шахрая можна було б вистежити. Втім, що далі Ярик про це міркував, то більше переконувався, якою продуманою виявилась афера. Навіть якщо відшукає зловмисника, він не знайде ніяких підстав для притягнення його до відповідальності. У месенджері OLX не збереглося жодного слова про їхні домовленості — усі важливі розмови відбулися телефоном. Накладений платіж, який повинна була стягнути «Нова пошта», оті нещасні п’ятсот гривень, чоловік отримав. Які претензії? Ярик ретельно перечитав текстові повідомлення на своєму телефоні. Ретроспективно найдужче вражало ось це: «Що це за цифри? Залишок?» Усе було продумано до найменших дрібниць. Жодного слова, за яке можна було б зачепитися. З юридичної точки зору все скидалося на те, нібито Ярик погодився продати фотокамеру Святославові Фоменку за п’ятсот гривень. Ну й продав.

Чоловік прогнав ім’я шахрая через Google та відшукав лише дві, пов’язані з Житомиром, згадки. Один Святослав Фоменко з Житомира був у списку боржників за квартплату. Ще один (може, той самий) 2014-го розмістив резюме на сайті work.ua, шукаючи роботу водопровідника. Слава Фоменко цілком міг бути кінченим алкашем, який навіть не підозрює, що його ім’я використовують для шахрайства в мережі.

Усі номери, з яких Ярикові телефонували чи надсилали есемес, наступного дня після смерті дружини були поза межами досяжності.

Один із небагатьох приятелів, які прийшли на похорон Лілії, вислухавши Ярика, порадив забути все. Облишити, як є. Він нічого не доведе, не поверне грошей, тільки змарнує час. І Ярик відчував, що приятель має рацію, а проте… чи не щоночі прокидаючись у ліжку, на якому останні півроку свого життя безсило провалялася дружина, він, давлячись застояним повітрям і кусаючи до крові щоки, із жахом усвідомлював, що ніщо не може загасити пожежу в його голові. Ніщо, крім думок про помсту. Тільки вони рятували від кошмарної тиші.

На десятий день після похорону — десятий день майже без сну — Ярик вирішив діяти.

Він придбав нову sim-карту, зареєстрував новий акаунт у Facebook і, пройшовши авторизацію на olx.ua, виставив на продаж один із найкращих своїх об’єктивів — «Canon 70-200 2,8L». Упродовж перших двох днів Ярик проігнорував кількох замовників, аж поки вночі четвертого дня не з’явився той самий Слава, з тією самою історією про батька, який на один день прилітає з Анголи, і навіть тим самим відділенням «Нової пошти» в Житомирі. Лише номер мобільного змінився. Телефоном Ярик говорив мало, а коли відповідав, навмисно хрипів, наче від застуди. Слава нічого не запідозрив. Домовилися, як і попереднього разу: відправлення на лівий номер, скрін із сайту, шістнадцять тисяч на картку й тисяча — накладеним платежем.

Ярик мерщій відправив об’єктив, а наступного ранку, задовго до відкриття третього відділення, вже був у Житомирі.

Увесь той день чоловік провів перед «Новою поштою», оновлюючи статус відправлення щоразу, коли хтось заходив до відділення. Години спливали, люди приходили та йшли, Ярик мерзнув під сталевими небесами, впиваючись очима в обличчя кожного чоловіка, що опинявся у відділенні, проте статус залишався незмінним.

«Відправлення прибуло» змінилося на «Відправлення отримано» за сорок хвилин до закриття, коли Ярик уже майже втратив надію вистежити кривдника. Він прожогом заскочив до відділення. Всередині — чотири стійки для оформлення вантажу, двоє працівниць і нічим не примітний клієнт. Середнього зросту, років тридцять. Чорна куртка, сірі джинси, русяве волосся. Він стояв перед чорнявою працівницею, чий ніс ледве вистромлювався над високою вузькою стійкою. Дівчина усміхалася, схоже, вони були добре знайомі.

Ярик застиг за кілька кроків від порога, стискаючи в одній руці телефон, в іншій — пакунок, що привіз із собою з Рівного. Клієнт у чорній куртці саме рушив іти, коли дівчина покликала його:

— Почекай, — вона, примружившись, вдивлялася у монітор, — ще щось лишилося.

Русявий зупинився, звів брови.

— Серйозно?

— Іще одна посилка.

— Звідки?

— З Борисполя.

Зморшки над бровами розгладилися.

— Це від брата.

Він? Чи не він? Русявий тримав на плечі невеликий рюкзак, у якому цілком міг лежати надісланий Яриком об’єктив. А міг і не лежати. Що, як статус відправлення в мобільному додатку «Нової пошти» оновлюється не миттєво, і вилупок, який обікрав його, насправді вже давно забрався з відділення?