Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу"

Удар змусив її випустити парасольку, яка наче дика, полетіла вздовж дороги.

— От лайно! — крикнув Артур, коли бажаючи допомогти, він вистрибнув зі своїх дверей, його ледве не перечавив «МакКіна перевезення в будь-яку погоду», і він з жахом спостерігав, як парасольку Фенні роздавили натомість.

Вантажівка потроху зникала з поля зору.

А парасолька валялась на дорозі наче роздавлений хатній павук. Легенькі пориви вітру змушували її ще трохи сіпатись.

Артур підняв парасольку.

— Ех, — сказав він.

Це не сильно допомогло повернути річ назад власниці.

— Звідки ти знаєш моє ім'я? — запитала вона.

— Ем, ну..., — сказав він. — Слухай, я дістану тобі нову...

Він поглянув на неї і замовк.

Вона була досить високою, з темним волоссям, яке спадало хвильками на серйозне лице. Стоячи отак, дівчина здавалась майже похмурою, наче статуя в англійському садку, яку поставили в честь відомої, але не дуже популярної події. Вона мала ефект, ніби дивилась на щось інше, ніж те, на що здавалося, що вона дивиться.

Але коли вона посміхнулась, ось як зараз, це було так, наче вона раптом прибула з якогось далекого і приємного місця. Теплота і життя заповнювали її обличчя і неймовірно витончений рух тіла. Ефект був вражаюче збентежуючий, і він збентежив Артура як ніколи в житті.

Вона посміхнулася, закинула свою сумку на заднє сидіння, а сама застрибнула на переднє.

— Не хвилюйся за парасольку, — сказала дівчина сівши до машини. — Це братова, вона йому все одно не подобалась і він все одно її мені не дав би. — Вона засміялась і затягла ремінь безпеки. — Ти не друг мого брата, чи не так?

— Ні.

Її голос був єдиною її частиною, яка не сказала: «чудово».

Її присутність тут, в авто, його авто, було дуже незвичним для Артура. Він почувався так, наче дозволив авто поволі вислизати, наче йому було важко думати чи дихати, і він сподівався, що жодна з цих функцій не була життєво важливою для керування авто, бо в іншому випадку вони були в халепі.

Те що він відчув в іншому авто, авто її брата, тоді коли він якраз повернувся виснажений і спантеличений від тих кошмарних років, які провів серед зірок і космічних подорожей, було не відчуття неврівноваженості, або якщо то все таки було воно, то тепер він був вдвічі неврівноваженіший і міг, майже впевнено, повністю відкинути, не важливо що саме, те на чому балансують врівноважені люди.

— То... — сказав він, сподіваючись на захоплюючий початок розмови.

— Він мав мене підвезти — мій брат — але подзвонив і сказав, що не зможе. Я запитала про автобуси, але він почав шукати інформацію в календарі, а не в розкладі. Тому, я вирішила, що поїду автостопом. То...

— То...

— То так, я тут і опинилась. І що я хотіла б дізнатись, то це звідки ти знаєш як мене звати.

— Думаю, нам слід спершу розібратися, — сказав Артур, оглянувся через плече і виїхав на автомагістраль, — куди тебе підвезти.

Дуже близько чи, на що він дуже сподівався, далеко. Близько — означало б, що вона живе десь поруч від нього, а далеко — що він може підвезти її туди.

— Я б хотіла поїхати до Таунтона, — сказала вона, — будь ласка. Якщо ти не проти. Це недалеко. Ти можеш висадити мене біля...

— Ти живеш в Таунтоні? — запитав він, сподіваючись, що це прозвучить, як проста цікавість, а не шалена радість.

Таунтон був неймовірно близько до нього. Він міг...

— Ні, в Лондоні, — відповіла вона. — В мене потяг менш ніж за годину.

Це було найгірше, що могло трапитись. Таунтон був лише в кількох хвилинах їзди звідси. Він запитав себе, що ж йому робити, і поки він цікавився, то раптом відчув, що каже:      — О, я можу підвезти тебе до Лондона. Давай я підвезу тебе до Лондона...

Бездарний ідіот. Чому на Землі йому доводиться казати «давай», в такий дурний спосіб? Він вів себе наче дванадцятирічний.

— Ти їдеш до Лондона? — запитала вона.

— Я власне ні, — відповів він, — але...

Бездарний ідіот.

— Це дуже люб'язно з твого боку, — сказала вона, — але ні. Мені більше подобається подорожувати потягом.

І раптом вона зникла. Чи швидше її життєрадісна частина. Вона відсторонено дивилась у вікно і щось мугикала.

Він не міг в це повірити.

Тридцятисекундна розмова і все, він її втратив.

Я дорослий чоловік, подумав він, який поводиться прямо протилежно до тих століттями накопичених правил про те як потрібно себе вести дорослому чоловіку.

Таунтон − 5 миль повідомляв вказівник.

Артур вчепився в кермо настільки сильно, що машину почало похитувати. Він збирався зробити щось хвилююче.

— Фенні, — сказав він.

Вона повернула голову прямо на нього.

— Ти так мені і не сказав...

— Слухай, — сказав Артур, — я розповім тобі історію, яка буде звучати певною мірою дивно. Дуже дивно.

Вона все ще дивилась на нього, але нічого не казала.

— Слухай...

— Ти сам сказав.

— Справді? Ну. Є щось, про що я мушу з тобою поговорити, і щось, про що я мушу тобі розповісти... історія, яку я маю тобі розповісти ...

Він молов нісенітницю.

— ... вона займе більш ніж п'ять миль,— він трохи притишив голос під кінець фрази і сказав їй дещо нескладно, від страху.

— Ну що ж...

— Я припускаю, — сказав він, — просто припускаю, — він не знав, що трапиться далі, тому на його думку краще просто відкинутись назад і слухати, — що з однієї незвичної сторони ти дуже важлива для мене, і це, хоча ти про це навіть не здогадуєшся, дуже важливо для тебе, але все це не має значення, через те, що в нас є лише п'ять миль і я просто тупий ідіот, який не знає як сказати щось важливе тому, кого я щойно зустрів, при цьому не врізаючись у вантажівки. То що ти думаєш... — він замовк безпомічно, і подивився на неї, — Я... маю зробити?

— Слідкуй за дорогою! — скрикнула вона.

— От лайно!

Він ледве не врізався в бік вантажівки із сотнею італійських пральних машин.

— Я думаю, — сказала вона, зітхнувши з полегшенням, — мені слід пригостити тебе випивкою