Читати книгу - "Чорнильна кров"

Кілька гостей обернулися до них, але в задушливому темному приміщенні стояв такий гамір, що мало хто помічав довколишні події.

— Хмароходець! — Вогнерукий встав і обійняв чоловіка. — Як справи?

— Ух! Уже було подумав, ти мене забув! — Хмароходець широко усміхнувся, розголяючи великі жовті зуби.

О ні, Вогнерукий його не забув, хоч і намагався. Хмароходець був найкращим канатохідцем над дахами. Попри сиве волосся й ліву ногу, дивно випрямлену й відставлену вбік, Вогнерукий відразу його впізнав.

— Ходімо. Відсвяткуємо. Не щодня зустрічаєш мертвого друга. — Він нетерпляче потяг Вогнерукого за собою.

Приятелі сіли на лаву під вікном, на яку знадвору падало трохи світла. Хмароходець махнув дівчинці, яка й далі перемішувала щось у казані, і замовив у неї два кухлі вина. Крихітка зачаровано зиркнула на рубці Вогнерукого й побігла до шинквасу, за яким стояв товстий чолов'яга і похмуро спостерігав за гостями.

— Ти добре виглядаєш! — мовив Хмароходець. — Добре вгодований, жодної сивої волосини, майже без дірок в одязі Здається, навіть усі зуби на місці. Де ж ти був? Можливо, й мені туди податися, схоже, жити там добре.

— Забудь. Тут краще. — Вогнерукий відгорнув волосся з чола і озирнувся. — Годі вже про мене. Як тобі тут? Ти п'єш вино, але твоє волосся сиве і твоя ліва нога…

— Так, нога.

Дівчинка принесла вино. Хмароходець шукав монету в гаманці, а крихітка знову зацікавлено витріщилася на Вогнерукого. Вогнедув помітив її погляд, потер кінчики пальців, прошепотів кілька вогненних слів, усміхнувся і легко подув на кінчик пальця. Слабенький, але яскравий вогник спалахнув на його нігті, відбившись в очах дівчинки, і розсипав золоті іскри по брудному столі. Дитина стояла як заворожена. Вогнерукий задув вогник і встромив пальця в кухоль вина.

— Ага, то ти й далі бавишся з вогнем, — сказав Хмароходець, а дівчинка кинула схвильований погляд на товстого господаря і швиденько пішла до казана. — Ну, а мої забави, на жаль, давно закінчились.

— Що сталося?

— Упав з каната, тому-то більше не Хмароходець. Якийсь крамар кинув у мене капустиною: занадто відволікав його клієнтів. Єдина радість, що приземлився на прилавок з сукном. Добре хоч зламав ногу і кілька ребер, а не шию.

Вогнерукий уважно подивився на нього.

— Як даєш собі раду?

Хмароходець здвигнув плечима.

— Не повіриш, але я ще досить вправний ходок. Я навіть їжджу верхи, якщо трапиться кінь. Я посильний і так заробляю на хліб, але й далі кручуся біля шпільманів, слухаю їхні історії, сиджу з ними біля багаття. Годують мене літери, хоча я й не вмію читати. Погрози, прохання, любовні листи, торговельні угоди, заповіти — я вожу все, що вміщується на пергаментному шматі чи паперовому аркуші. А ще слова, їх довірливо шепочуть мені на вухо, я їх надійно переношу з місця на місце. Я непогано з цього живу, хоча, правду кажучи, я не найшвидший посильний, якого можна замовити за кошти. Але я, то кожен знає, донесу листа до адресата. Такого важко знайти.

В цьому Вогнерукий не сумнівався. За кілька золотих можна прочитати навіть князівську пошту. Так казали ще за його часів. Треба лише знати когось, хто розуміється на фальшуванні печаток.

— А решта? — Вогнерукий подивився на свистунів біля вікна. — Чим вони займаються?

Хмароходець ковтнув вина і скривився.

— Тьху. Дідько. Непогано було б меду додати. Решта, ну, — він потер задубілу ногу, — хтось помер, хтось, як і ти, зник. Отой за селянином, що похмуро витріщився у свого кухля, — Хмароходець кивнув у бік шинквасу, — наш давній товариш Ворон, на обличчі витатуйовано усмішку, та він найгірший вогнедув у всьому світі. Він старанно копіює тебе і відчайдушно шукає причину, чому вогонь для тебе танцює охочіше.

— Йому ніколи цього не зрозуміти. — Вогнерукий непомітно подивився на вогнедува.

Ворон досить пристойно жонглює запаленими факелами, та вогонь не хоче з ним танцювати. Він — як коханець без надії, його обраниця постійно йому відмовляє. Давним-давно Вогнерукий залишив Воронові трохи вогняного меду: стало шкода Ворона. Але навіть з медом бідолаха не розумів, що йому промовляє вогонь.

— Кажуть, він працює з порохом алхіміків, — прошепотів Хмароходець через стіл. — Дороге задоволення, як на мене. Вогонь часто кусає його, руки й долоні геть зовсім червоні. Але до обличчя Ворон його не підпускає. Перш ніж виступати, він намащує обличчя, і воно блищить як сало.

— Він так само п'є після вистав?

— Після вистави, перед виставою, але він ще привабливий чолов'яга, еге ж?

Так, його привітне обличчя завжди усміхається. Ворон з тих чарівників, які живуть поглядами інших, сміхом і оплесками, головне, щоб люди зупинились і подивилися на нього. Навіть зараз він розважає всіх біля шинквасу. Вогнерукий обернувся до Ворона спиною: не хотів бачити захват і заздрість в його очах. За Вороном він не скучив.

— Не думай, що строкатим стало легше жити, — пробурмотів Хмароходець. — Після смерті Козимо Тлустий князь впускає нашого брата лише по святах на ярмарки, а в замок — у крайньому випадку, коли його внук криком кричить за чарівниками. Не дуже приємний хлопчисько, вже зараз командує прислугою, погрожує батогом і ганебним стовпом, та хай там що — він любить строкатих.

— Козимо Вродливий помер? — Вогнерукий мало не поперхнувся кислим вином.

— Так. — Хмароходець перехилився через стіл, наче голосно розповідати про смерть і нещастя невиховано. — Майже рік тому він, вродливий як ангел, вирушив у похід. Хотів довести свою князівську сміливість і винищити паліїв у хащі. Пригадуєш їхнього ватажка — Каприкорна?

Вогнерукий засміявся.

— О так, пам'ятаю, — сказав він тихо.

— Він зник одночасно з тобою, але його банда затято робила свою справу. Рудий Лис став новим ватажком, їх боялося кожне село, кожен двір по цей бік хащі. Козимо пішов проти них, щоб покінчити з руйновиськом. Він винищив усю банду, та сам не повернувся. Відтоді його батька, охочого поїсти (його сніданку вистачило б на три села) називають ще й князем Зітхачем. Бо Тлустий князь по смерті сина лише зітхає.

Вогнерукий спробував зловити порошинки у сонячному світлі.

— Князь Зітхач! — пробурмотів він. — Так, так. А що поробляє високоблагородний пан по той бік лісу?

— Змієголов? — Хмароходець нервово озирнувся. — Ну, на жаль, цей не помер. Так само вважає себе володарем світу, виколює очі кожному, кого піймають його лісники з кроликом, робить рабів з тих, хто не платить податки, і змушує їх викопувати з землі срібло,