Читати книгу - "Артур і мініпути"

Артур не вірить своїм очам. Невже і схований скарб, і мініпути, і принцеса Селенія — все правда?

Він зіскакує з крісла, відчиняє шухляди в пошуках календаря. На щастя, антиквара не зацікавило це видання. Артур починає підраховувати повні.

— … Сім… вісім… дев'ять… десять! Потім дивиться, на коли випадає довгоочікувана повня.

— Ой! — злякано вигукує він. — Це ж… сьогодні!

Хлопчик вискакує в коридор і дивиться на стінний годинник: двадцять три години тридцять хвилин.

— Через тридцять хвилин! — скрикує він.

При світлі свічки бабуся підписує папір для службовця електричної компанії.

— Ось і все. Рожевий примірник — для вас. А синій — для мене. Один для дівчаток, другий для хлопчиків, — намагається жартувати службовець, але жарт нікому підхопити. Бабуся мовчить, як шмат мармуру.

— Щоб вам знову включити електрику, треба прийти в центральну контору, яка працює з дев'ятої ранку до шостої вечора, і принести квитанцію про сплату.

— Так, зрозуміло, — відповідає бабуся. Несподівано вона цікавиться:

— Скажіть, а чому ви прийшли так пізно? Робочий день закінчується о шостій — самі ж сказали!

— Знаєте, я не в курсі, — довірливо повідомляє службовець. — Це вони наполягли, щоб я зайшов до вас саме сьогодні. І заплатили мені за потрійним тарифом! Певно, там в ГЕКД хтось хоче вам насолити…

— В ГЕКД? — перепитує бабуся.

— В Генеральній електричній компанії Давидо, — пояснює службовець.

— Ну, тоді все зрозуміло, — усміхається бабуся.

Лунають звуки, що нагадують стукіт молотка.

Службовець тривожно озирається і знову намагається пожартувати:

— Бачите, не я один працюю понаднормово!

— Та ні, тут нікого немає. Це привиди, — говорить бабуся так переконливо, що ніхто б не наважився їй заперечити. — У нас їх багато. Отже, біжіть швидше додому, бо привиди дуже не люблять людей у формі.

Службовець зблід від жаху — його фірмовий комбінезон і справді схожий на форму!

— Ну, я пішов! — гукає він, спритно долаючи віддаль від ґанку до свого автомобіля.

Усміхаючись, бабусенька гримає дверима, зачиняючи їх після стількох відвідувачів. Вона піднімає голову і прислухається, намагаючись зрозуміти, хто це так гупає у стіни.

РОЗДІЛ 6

Артур несамовито заганяє цвях у стіну. Звісно, він це робить молотком.

— Двадцять вісім… двадцять дев'ять… тридцять! Хух! Тепер можна й відпочити.

Останній удар такий сильний, що від стіни відлітає невелика дощечка. До її внутрішнього боку прикріплено стрижень — це дверцята манюсінького тайника.

Артур просовує руку в отвір і витягає звідти аркуш паперу, на якому написано:

«Чудово! Ти розгадав і другу загадку. Лишилася третя, остання. Старий радіатор опалення. Обертай кран праворуч стільки разів, скільки букв у твоєму імені. Потім оберни на чверть у зворотному напрямку».

Хлопчик присідає біля підвіконня, дістає рукою до радіатора і починає обертати кран.

— Артур! А-р-т-у-р! — він рахує дуже уважно, бо часу обмаль, а помилитися не мо-экна.

Так… А зараз чверть оберта у зворотному напрямку!

Виконавши усі дідусеві інструкції, він зупиняється. Завжди треба бути готовому до несподіванки! І ось вона — до кабінету заходить бабусенька. Артур зривається з місця як ошпарений.

— Що ти тут майструєш? Навіщо так стукав молотком? — невдоволено запитує бабуся. Після тяжкого дня і стількох неприємних новин вона хоче швидше опинитися в ліжку.

— Я… мені… лагоджу радіатор у дідусевому кабінеті, — виправдовується Артур.

— А навіщо цим займатись уночі? Та ще й улітку? — з недовірою запитує бабуся, бо відчуває: онук, як завжди, шукає пригод на свою голову.

— Ти ж сама казала, що зима приходить зненацька, — викручується хлопчик.

— Звісно, казала так, але в листопаді! — не заспокоюється бабуся. — А зараз кажу, що вже майже дванадцята ночі і давно пора спати. І потім: ти знову бавишся в дідусевому кабінеті, хоча я просила тебе цього не робити.

— Чому? Адже тут тепер порожньо, — заперечує Артур.

Бабуся розуміє, що її вимога вже не має значення, але принципово не хоче поступитися:

— Так, звичайно, тут майже зовсім немає речей, але залишилися спогади… І мені не хочеться, щоб ти їх розтривожив! — хитрує вона.

Підійшовши до столу, бабусенька відриває з календаря черговий аркуш і кладе його в коробку з написом: «Дні без тебе». Таких аркушів назбиралося багато.

— Годі балачок! Іди до своєї кімнати! Артурові не хочеться, та нічого не вдієш.

Бабуся замикає двері і забирає із собою ключа, щоб повісити його біля свого ліжка під балдахіном.

Потім вона заходить до Артурової кімнати. Хлопчик уже одяг піжаму і ліг. Бабуся поправляє на ньому ковдру.

— Хочеш, розповім тобі коротеньку історію, хвилин на п'ять, — люб'язно пропонує, бабуся, щоб пом'якшити свою суворість.

— Ні, дякую, я стомився, — відповідає Артур і заплющує очі.

Бабусенька здивована, але не наполягає. Узявши свічку, вона повертається до себе. Кімнату освітлює лише місяць, що зазирає у вікно.

Тільки двері за бабусею зачинилися, хлопчика з ліжка як вітром здуло.

— Ну ж бо, Артуре, настала твоя пора!

Він прочиняє двері і прислухається. Із ванної кімнати чути, як шумить вода: бабусенька вирішила скористатися останньою можливістю помитися під гарячим душем. Хлопчик прослизає в бабусину спальню. Він хоче пробратися так, щоб навіть дошки не зарипіли під ногами.

Підійшовши до ліжка, Артур стає навшпиньки і знімає із цвяшка ключ. Не відводячи очей від ванної, він задкує до дверей.

І раптом натикається на щось велике і м'яке. Він аж скрикує від несподіванки. Але це не щось, а хтось! А насправді — це його бабусенька, і вона теж уміє хитрувати. В цьому ділі в неї досвіду на п'ятдесят років більше, ніж в онука.

— Ти мене налякала, — ображається Артур. — Я гадав, що ти у ванній…

— А ось і ні! Я ходила у вітальню за снодійним — ніяк не засну, — повідомляє вона, показуючи пляшечку. — А тобі раджу повернутися до себе і спати, доки я не примусила тебе випити цілу пляшечку снодійного!

Вона забирає ключа, і Артур змушений іти до своєї кімнати.

Бабусенька зітхає, вішає ключа на цвях і йде до Артура. Хлопчик лежить у ліжку, натягнувши ковдру на голову.

— Спи, вже майже дванадцята…

— Я знаю, — відповідає Артур, і його аж лихоманить від жаху. Якщо він сьогодні не знайде скарбу, то другої можливості в нього вже не буде!

— Твої двері я замикаю, щоб не блукав уночі, як сновида.

Артур мало не плаче, та бабусенька вдає, що не чує відчайдушного сопіння онука. Тільки-но стих шурхіт ключа, хлопчик зриває ковдру і зіскакує з ліжка. Роздерти простирадло вздовж і зв'язати його шматки — не проблема. Лишається відчинити вікно, закріпити цей імпровізований канат і спуститися