Читати книгу - "ТАРС уповноважений заявити…"

— Передаточна інстанція.

— Припустімо. Між ким?

— Можна уявити таку комбінацію: Зотов — у Луїсбурзі наводить на проблеми; тут далі веде Вінтер — через неї проходять секретні матеріали, вона знає багато; Парамонов — передавач інформації.

— А якщо трохи підкоригувати? Зотов — справді наводчик; Шаргін — головне джерело оперативної інформації, Вінтер — ще раз перевіряє дані Шаргіна, до неї, в їхній інститут, надходять матеріали практично з усіх міністерств; Парамонов — згоден — передаточна інстанція. Так може бути?

— Звичайно. Але може бути ще й третє припущення: у Вінтер багато знайомих на корті. Її партнери — інформовані люди. Там, на тенісному корті, вона зачіпає найскладніші політичні проблеми, а Шаргін уточнює ті питання, які вона перед ним ставить; Парамонов — передає інформацію.

— Як це передає? Де? Кому? Чи не генералові Шебеко…

— Він мемуари пише, тільки щось йому це не дуже вдасться, — сказав Константинов. — Є ще чимало людей, які наївно думають, ніби література — легка справа… Ми перевіряли, старий не спить ночами… От і гуляє в Парку Перемоги…

— Де був Парамонов, коли Лунс туди їздив?

— Вдома.

— Вінтер?

— Ще не з'ясували.

— Шаргін?

— Сидів у ресторані з братом.

— А де всі вони були під час останньої передачі розвідцентру?

— Шаргін був на роботі, отже, приймати не міг. Парамонов — дома, але, як довідався Гмиря, свій «Панасонік» він продав місяць тому через комісійну на Садовій. Вінтер була вдома.

— Слід було б графік скласти: хто, де буває в годину передач з центру. Я це практикував у пору битви з Канарісом і «татом Мюлером», мали хороший результат… Який приймач у Вінтер?

— «Панасонік».

— Славіна, до речі, запитайте — хто, в кого, коли і за скільки купив оті самі «Панасоніки», мабуть, усі в одній крамниці брали, а якщо в різних, то ще краще.

— Ми це зробимо негайно.

— Скільки ж осіб, які цікавлять нас, опинилося у «звуженому колі»? — спитав Федоров.

— Увечері відпало ще п'ять чоловік — вони зараз у від'їзді; двоє пішли в докторантуру, решта чисті, мов кришталь.

— Ну, це белетристика.

— Ні, дані перевірки.

Петро Георгійович одсунув порожню чашку, і, побачивши, як він її одсунув, Константинов відчув його роздратування.

Він не помилився.

— Чому Славін зволікає із своєю версією? Чому нічого не повідомляє?

— Він і сам як на голках, але не вміє поспішати, по вміє — та й годі. Він розуміє, що коли покаже фотокартку тому, хто писав, всі наші здогади кінчаться, він чудово розуміє, як ми ждемо від нього саме цього повідомлення, Петре Георгійовичу.

До кабінету заглянув помічник:

— Товаришу генерал, Панов із спішним повідомленням.

— Дзвонить?

— Ви просили не з'єднувати, то він прийшов.

— Нехай зайде.

Панов поклав на стіл шість сторінок:

— Зразу три, товаришу генерал. Такого ще не було[2].

— Як це вам подобається? — спитав Петро Георгійович. — Лишається тільки попросити у вас сигару. Така інтенсивність роботи може бути тільки напередодні подій…

… Генерал-лейтенант Федоров став чекістом, коли йому виповнився двадцять один рік — молодий радіоінженер поїхав добровольцем до Іспанії, працював там з легендарними дзержинцями-контррозвідниками, вчився ремесла в Григорія Сироїжкіна, а коли почалася війна, став працювати проти абвера й гестапо; сотні гітлерівських агентів схопили й знешкодили завдяки роботі тієї служби, яку очолював Федоров. Потім — боротьба з буржуазними націоналістами, розгром бандерівців; викриття прихованих гітлерівських прихвоснів, битва з Даллесом за видачу фашистських катів, які втекли за океан, шукаючи нових хазяїв. Згодом почалася його робота проти шпигунів, що їх стали засилати американські розвідоргани.

Кмітливий, енергійний і водночас спокійний Федоров спитав задумливо:

— Ви в теніс ще й зараз граєте?

— Коли є вільний час.

— А ви знайдіть час, гаразд? Подивіться на Вінтер самі, все-таки, розумієте, папір — це папір, а людина є людиною. Придивіться до неї, Костянтине Івановичу. Але справа ця складна, архіскладна, я сказав би. Тому, гадаю, слід вам — з вашою ретельністю — звернути увагу й на дрібниці, які тільки здаються дрібницями. Шукати шпигуна — акція зовнішньополітична, тут потрібна гранична скрупульозність.

Славін

— Ні, Іване, сто разів ні, — вперто, як тільки можуть упиратися люди, що завжди п'ють, повторив той самий нечупарний, огрядний чоловік у хакі, котрий покликав Славіна. — Ви все зруйнували своїми руками, ви, ваш Сталін, він завжди загрожував Європі агресією. Що нам лишалося робити?

— Ви повторюєте своє, як завчене, — Славін сьорбнув пива і подивився на Глебба так, ніби шукав у нього підтримки.

— Містер Славін правильно сказав, — зразу ж погодився Глебб. — Трумен був поганим хлопцем, Пол. І він справді не любив червоних, навіщо закривати на це очі?

Пол навіть не глянув на Глебба, попросив собі ще один кухоль пива, поклав руку на плече Славіну й, дивно підморгуючи обома очима, немов водночас розмовляв з двома людьми і з кожним хитрував, сказав — дуже повільно, з болем:

— Іване, Іване, ви пригадуєте, як у квітні сорок п'ятого ми блукали цілісіньку ніч по Дрездену, й думали про майбутнє, і як раділи потім, у Нюрнберзі, коли свиноту витягли на лаву підсудних? Ви пригадуєте?

— Пригадую. Ви тоді не тільки підморгували, а й шия у вас після контузії сіпалась, і ви кепкували з себе, нещадно, щоб інші не могли посміятися першими, тоді ви зовсім не пили, навіть пива, і були закохані в німкеню з нацистським минулим.

— Про контузію я вже забув; з мене, невдахи, сміються й досі, а я тільки ображаюсь; як і всі неповноцінні люди, я вразливий, Іване, до кольок у серці вразливий, я розучився кепкувати з себе, це — привілей сильних; п'ю тепер з самого ранку і вважаю це найвищим блаженством; німкеня з нацистським минулим, ви недаремно її недолюблювали, народила мені сина, потім покинула мене, вийшла заміж за в'язня Дахау, тепер вдає з себе жертву гітлеризму, одержує допомогу й керує в Дюссельдорфі комітетом гуманізму в ставленні до тварин. Вона його організувала, до речі, після того, як ви закинули в космос свою Лайку. Я все розповів про себе. А ви? Що ви робили після Нюрнберга?

— Жив, Пол, жив. Чи не хочете піднятися до мене? Є російська горілка, ікра й чорні сухарі з сіллю.

— Охоче, — зразу ж відповів Глебб, — нема нічого кращого за російську горілку, наше віскі лайно в порівнянні з нею.

— Усі чиновники адміністрації гудять своє, — сказав Пол Дік, кореспондент тридцяти двох